УКРАЇНА В ПЕРШОМУ ДЕСЯТИРІЧЧІ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

2 933 0
УКРАЇНА В ПЕРШОМУ ДЕСЯТИРІЧЧІ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

В цій статті йтиметься про події, які визначали історію України впродовж 75 – років комуністичної диктатури.

     Тут буде висвітлено шляхи і методи більшовизації, а також закладення соціально-економічних основ через введення нової економічної політики (НЕП).

     Буде проаналізовано маніпуляції щодо українського народу та його мови.

     Відтворимо історію нелегітимного створення нової держави – СРСР.

НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

     Революція 1917-1921 рр. закінчилася цілковитою окупацією України російськими більшовиками.

     Імперіалістична війна, бойові дії проти німецької, російської і польської окупації, зміни влади призвели до повного занепаду економіки.

     Спроби побудувати в країні безтоварно-розподільчу централізовану економіку мали наслідком параліч виробництва. На землях колишньої Російської імперії валовий продукт не перевищував 13% від рівня 1913 р.

  • У 1920 р. в Україні фактично припинився видобуток корисних копалин.
  • Вкрай низькими стали обсяги виробництва в харчовій і легкій промисловості.
  • В містах практично вижили лише ті робітники, хто зберіг зв'язок із селом або мав город, бо лютували епідемії, люди потерпали від голоду, масового безробіття, розвалу житлово-комунальної системи, небувалого дефіциту житла.

     Проте 10 березня 1921 р. Раднарком Росії запропонував колишньому головкому царської армії генералу О.Брусилову розробити план походу на Індію, з наміром постачити озброєння для 10 млн. індусів та 150 тис. афганців для їхньої боротьби проти англійських колонізаторів.

     Незважаючи на те, що націоналізована економіка навіть на третину не могла забезпечити населення товарами масового вжитку, Всеросійський з’їзд Рад ухвалив довести до кінця націоналізацію й концентрацію підприємств, які перебували в приватній власності.

     Як наслідок політики «воєнного комунізму» та бойових дій на землях України у другій половині 1921 р., в п’яти південних її губерніях склалася трагічна ситуація.

     Становище погіршилося ще й через посуху. Республіці не вистачало продовольства щоб прогодувати величезну армію, міста і селища, виконувати продрозкладку, постачати зерно до центральної Росії а також у Поволжя, що голодувало. Лише за січень-квітень 1921 р. з України було вивезено 1 млрд. 635 млн. пудів зерна, і навіть з губерній, де ще влітку почався масовий голод.

     Наприкінці грудня 1921 р. керівництво РКП(б) та КП(б)У нарешті офіційно визнало факт голоду в Україні.

     Внаслідок такого ставлення влади, в червні 1922 р. кількість голодуючих, за офіційними даними, перевищила 3,7 млн. осіб. Тільки в березні-квітні 1922 р. від голоду вимерло три чверті населення південних районів.

     Населення голодуючих регіонів вживало м'ясо собак, пацюків, котів, білу глину, шкіряне взуття, м'ясо дохлих тварин, траву.

     Але з травня 1921 р. для стягування продрозкладки знову залучаються військові частини на місцях, відроджується звичайний метод захоплення заручників за її недовиконання (по 15-25 селян на волость).

     Не вдалося реалізувати ідею В.Леніна про розміщення в Україні 500 тис. зголоднілих призовників з Поволжя, щоб з їхньою допомогою збільшити вилучення хліба.

     Це для обманутого народу були такі страшні умови існування. А для себе нова елітна влада створила зовсім інші умови життя. Більшовицькі лідери добре наживалися, реквізуючи банки, церкви, майно і статки успішних капіталістів, розстрілюючи їх самих та членів їхніх родин. Вилучені капітали переказували у відомі європейські банки.

     Для партійної номенклатури було створено розподільники, де видавалися продовольчі та товари широкого вжитку. Ці розподільники проіснували до самого розпаду СРСР.

     Не відставала від своїх лідерів і маса євреїв, які заполонили усі елітні місця, створюючи для себе «комунізм». І це в 1921-1922 рр. – роки смертельного голоду. Ось тому так ненавиділи в народі євреїв, і часто з’являлися гасла «Бий жидів!».

     Проти більшовицьких правителів та їхньої політики повстало селянство. У військах почалися збройні виступи, і поміж них найбільш знаковий – кронштадтське повстання моряків.

     Зважаючи на загрозливу ситуацію, уряд, очолюваний В.Леніним, вирішує запровадити нову економічну політику. Як відомо, РКП(б) у березні 1921 р. офіційно оголосила про введення продподатку, але це ніяк не означало кардинального повороту в економічній політиці, тобто визнання ринкових відносин.

     НЕП в народі називали «новою експлуатацією пролетаріату».

     У травні 1921 р. Всеукраїнська партійна нарада визнала необхідність запровадження НЕПу, хоча і з застереженням, що його треба розглядати як чергову поразку РКП(б), «Селянський Брест». Інакше довелося би вести війну з селом, спираючись на нечисленний і слабкий пролетаріат.

     Необхідність нової економічної політики випливала також з провалу на прискорення темпів так званої «світової революції» - однієї з більшовицьких химер.

     За намірами НЕП мав би докорінно змінити економічну політику, але заважала більшовицька авантюристична ідеологія: все повинно бути централізовано; вороже ставлення до особистої власності і до особистості взагалі.

     Проголошення НЕПу – це більше політичний крок, аніж економічний. Все робилося російськими більшовиками з метою якомога швидше взяти під контроль всі народи царської Росії.

     І вже 30 грудня 1922 р. більшовики збирають І з’їзд Рад майбутнього СРСР. На ньому проголошується утворення СРСР на засадах федералізму, у складі чотирьох республік: Російської Федерації, України, Білорусії та Закавказької Федерації. Україна отримує назву УРСР.

     Все відбувається без волевиявлення народів, а тому делегатів на з’їзд призначають за списками, заздалегідь підготовленими, імітуючи висування від різних верств населення.

     Це визначне політичне дійство російських більшовиків зі створення нової держави відбувалося на тлі страшної розрухи і голоду в Україні.

     Урожай 1922 р. був дещо кращим, але Україну зобов’язали вивозити хліб за кордон, тому голод на Півдні тривав і в першій половині 1923 р. Впродовж року УРСР отримувала продовольчу допомогу від міжнародних організацій з деяких країн, насамперед зі США, та від відомих політичних діячів а також інших людей з усього світу.

     Голодували і бійці Червоної Армії, тому червоноармійці вдавалися до мародерства, крали харчі у селян. Обурене населення з сокирами і вилами намагалося захистити своє добро, особливо від вояків 7-го, 15-го, 25-го кавалерійських полків Першого кінного корпусу В.Примакова.

     У кінцевому підсумку жертвами голоду 1921-1923 рр. стали в Україні 1,5 млн. людей.

     А взагалі, говорячи про НЕП, необхідно зазначити, що він не справдив рожевих надій на швидке процвітання.

  • Якщо у 1913 р. вкладниками ощадних банків України були 1 млн. 420 тис. осіб, які зберігали там 232 млн. карбованців (це величезна сума на той час), то на 1 жовтня 1926 р. 186 тис. громадян мали лише 12 млн. карбованців.
  • Одним з гальм проголошеного НЕПу була заборона на створення великих підприємств непманами. ВКП(б) навмисно розпалювала на об’єктах недержавної власності класові конфлікти, страйкову боротьбу, аби швидше розорити власників.
  • Надзвичайно важливим негативним чинником, який відігравав неабияку роль у подальшій долі НЕПу, було те, що серед 24403 підприємців України (без сільських господарств) 53% складали особи єврейської національності і лише 32,4% - українці. Серед 381 заводчика і фабриканта частка євреїв становила 78,5, українців – 6,3, росіян – 7,1%. Із 3776 торговців, які використовували найману працю, 73,6% були євреями.

Зважаючи на те, що впродовж 1917-1921 рр. у 703 населених пунктах України різні політичні сили або самі жителі влаштували 887 великих і 349 менших за масштабом єврейських погромів, антисемітизм залишався досить поширеним явищем, а значить і думку, що нібито «НЕП вигідний жидам», багато хто поділяв. І все це відбувалося попри природну толерантність українців – вони були доведені до такого стану.

Ще одним подразником, що сприяв зростанню антисемітизму, стала спроба центру заселити євреями придатні для обробітку південні землі України. Восени 1923 р. Політбюро ЦК РКП(б) заслухало доповіді видатних євреїв-більшовиків про створення до листопада 1927 р. державної єврейської автономії в регіоні Одеса-Херсон-північний Крим і далі – узбережжям Чорного моря до кордонів з Абхазією, включаючи район Сочі, загальною площею 1,1 млн. кв. км.. Потім йшлося вже й про створення єврейського уряду, Єврейської автономної республіки на території від Бессарабії до Абхазії, яка в майбутньому могла увійти до складу Російської Федерації.

У липні 1924 р. євреям Білорусії і України дозволили купувати землі, а в серпні було вирішено переселити до України та Криму приблизно 500 тис. осіб єврейської національності. Через спротив уряду УРСР автономію почали формувати на більш обмеженій території. Зрештою, на вимогу Й.Сталіна, було лише створено Комітети з облаштування єврейського населення в селах України. У 1927 р. на землях Херсонщини виник єврейський район із центром в Калініндорфі.

Саме тоді за Урал з України було переселено 482100 українців, а з Криму депортовано 20 тис. татар. У відповідь на ці дії, починаючи з 1924 р., в південних губерніях України чинилися єврейські погроми, хоча й не такі криваві, як раніше. Але поступово 3,3 млн. єврейська меншина України танула, хоча до створеної 28 березня 1928 р. на кордоні з Китаєм Єврейської автономної області Біробіджан виїхало небагато євреїв.

      І все ж НЕП був деякий час прогресивним явищем у політиці й економіці.

     НЕП досяг свого розквіту у 1926 р.

  • На цей час оплата праці в промисловості зросла в 1,6 раз.
  • Заробітна плата вчителям підвищилася в 3,6 раз.
  • Розвивалося масове будівництво і капітальний ремонт житла.
  • Обов’язковою стала 14-добова відпустка для працюючих у містах.
  • Прибутки селян на третину перевищили довоєнні показники.
  • Впродовж 1922-1924 рр. червонець, що дорівнював 10 царським карбованцям, витіснив радянські знаки й обмінювався на 6 доларів США.

     Але з 1925 р. Держплан порушив принцип «живи по грошах», емісія вже не була жорстко пропорційною зростанню товарообігу.

     Держбанк витіснив акціонерні та комерційні банки, здобувши монополію на розподіл кредитних ресурсів.

     Виникло своєрідне «кріпосне право» - прикріплення клієнтів обов’язково до якогось певного банку (це чітко відбувається і зараз). Це були Промбанк, Торгбанк, Сільгоспбанк, Цекомбанк. Централізація методів регулювання бюджету зберігала його усталеність, але різко знизила госпрозрахункову зацікавленість підприємств.

     Хоча номінальна оплата праці в 1926-1932 рр. зросла, але через нестабільність карбованця та високі ціни на товари широкого вжитку реальна зарплатня упала на 67%.

     Вкрай низькою залишалася матеріальна допомога безробітним.

     Все це викликало песимістичні настрої та протест робітників на кшталт так званих «волинок».

     В цей час з агітаційною метою та на противагу трудовим колективам почали штучно створювати ударні бригади, де були кращі умови праці та й зарплатня вищою. Дуже не любили цих ударників.

     Профспілки на підприємствах стали частиною діяльності партійних більшовицьких організацій.

     Химерними та нереальними здаються пункти резолюції, прийнятої 3 травня 1923 р. Всеукраїнським профспілковим з’їздом будівельників. Зібравшись у Єлисаветграді (Кропивницький), делегати так визначили завдання для представників різних будівельних професій:

  • теслярам – змайструвати велику дубову труну для світової буржуазії;
  • мулярам – скласти міцний кам’яний склеп, в якому замурувати всіх ворогів пролетаріату;
  • столярам – міцніше забити гвіздок Революції в голову світової контрреволюції, щоб та вже не змогла підняти голову, розтрощену цим гвіздком Революції;
  • штукатурам – випалити негашеним вапном очі світовим фашистам;
  • електрикам – змонтувати електричний стілець для страти буржуазії;
  • грабарям (землекопам) – вивезти на тачці все сміття – буржуазію – з землі на Марс.

     Важко уявити, що дорослі люди бавилися, вигадуючи такі дурниці, тим часом як, навіть з погляду більшовицьких верхів, «жахливі умови у гірників Донбасу – гірше скотинячих», через що у жовтні 1923 р. майже увесь регіон страйкував. Обурювали шахтарів і величезна різниця в оплаті праці між ними та партійними працівниками, преміювання чиновників золотими годинниками, систематичні банкети керівництва.

  • Наступ на вільний ринок та валютні операції почався з другої половини 20-х років. У ніч на 10 лютого 1926 р. територією УРСР прокотилася хвиля обшуків і арештів валютників та біржових ділків. До червня заарештували 407 валютників і вислали їх до Сибіру, де ті й загинули від неймовірно важких умов. Через чотири роки таких осіб розстрілювали, конфіскувавши майно.
  • Впродовж «непівського» періоду наступ на приватний сектор посилювався. А ситуація з постачанням товарів ускладнювалась, виник дефіцит на всі товари.
  • Пролетаризація породила негативні наслідки. Переслідувалися фахівці з вищою та середньою спец. освітою, витіснялися досвідчені майстри. Всіляко підтримувалися настрої «народної розправи з буржуями».
  • Мозаїчний характер і складність ринкових відносин вимагали висококваліфікованих кадрів, а саме їх вкрай не вистачало: до 1927 р. серед керівників промисловості УРСР лише 22% осіб мали вищу та середню освіту, з 529 членів правління трестів, директорів великих підприємств та їхніх заступників таку освіту мали 155 осіб, тимчасом як 71,7% - лише початкову.

Стимулів до того, щоб ставати заможними, було обмаль.

Ось тому з осені 1929 р. різко зросла кількість браку в промисловості.

  • Пролетаризація торкнулась і села: у заможних селян відбирали землю і навіть «розкуркулювали», обкладали величезними податками, а вони були основними виробниками сільгосппродукції. Почалося різке скорочення постачання хліба, цукру, молочних та інших першочергових продуктів.

     Все це призвело до того, що у 1929 р. з новою економічною політикою було покінчено, держава перейшла до більш звичних методів, знову намагаючись здійснити комуністичний штурм промисловості і пролетаризацію села.

ЗМІЦНЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ДИКТАТУРИ

     Ще влітку 1919 р., скориставшись ситуацією громадянської незгоди під час так званого «військово-політичного союзу», Москва прибрала до рук важелі управління всіма існуючими на той час радянськими республіками у сферах оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти, телеграфу. З укладанням 18 грудня 1920 р. військового й господарського союзу між Україною й Росією вже сім наркоматів стали підпорядкованими Кремлю.

     В жовтні 1922 р. на пленумі ЦК РКП(б) сформована там Конституційна комісія (Й.Сталін, М.Калінін, Г.П’ятаков, Х.Раковський, Г.Чичерін) запропонувала сталінський принцип «автономізації» незалежних республік замаскованими словесними формулами, які проголошували федеративність і навіть суверенність, але насправді не мали реальної сили.

     А Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові у грудні схвалив Декларацію утворення Союзу РСР і проект Союзного договору.

     На Х з’їзді Рад у Москві, 25 грудня 1922 р., в дебатах виступив заступник голови Раднаркому України і командувач військ України та Криму М.Фрунзе і розкритикував пропозицію В.Леніна, який вважав, що союзну державу потрібно назвати «Союзом народів Європи і Азії». Фрунзе не погоджувався з такою назвою позаяк, на його думку, радянська влада обов’язково має перемогти у Північній та Південній Америці, Африці, Австралії та Океанії, а тому було б недоречно щоразу доповнювати назву держави.

     У структурі СРСР Україні надавалося право самостійно вирішувати внутрішні справи, проблеми землеробства, місцевої промисловості, культурно-освітньої сфери, охорони здоров’я.

     Генеральний секретар ЦК РКП(б) Й.Сталін вважав Україну однією з найслабших ланок радянської системи. А її необхідно було перетворити на зразковий радянський центр, до якого тягнулися б українці Польщі, Румунії, Чехословаччини. Отже, українське питання пов’язувалося б з пролетарськими революціями в цих країнах за сприяння Комуністичного Інтернаціоналу.

     У травні 1921 р. в структурі ЦК КП(б)У було створено Закордонний відділ (Закордот), для ведення агентурно-розвідувальної і диверсійної роботи на території сусідніх держав, головним чином Польщі. Його перший керівник Ф.Маркус мав величезні права, розпоряджався значними коштами і матеріалами. Київський підвідділ Закордоту підтримував зв’язки зі своєю агентурою через передатні пункти в Кам’янці-Подільському, Новгороді-Волинському і Славуті. Одеський підвідділ також мав три такі структури.

  • Лише за період з 1 січня до 24 квітня 1921 р. фахівці Закордоту виготовили 66 фальшивих документів різних держав, 102 – організацій білої гвардії, 1204 різноманітні печатки.
  • 01-02 травня 1921 р. радянські диверсанти Закордоту пустили під укіс на Волині чотири польські ешелони. На територію Польщі переправлялися партизанські загони, у Дубно створювалась військова база Закордоту.
  • У ніч на 1 травня 1921 р. в Кишиневі було висаджено в повітря будинок сигуранци (Румунської служби безпеки).
  • На серпень планувалося підняти загальне повстання жителів Західної України та Західної Білорусії, аби потім силами запрошеної повстанцями Червоної Армії ліквідувати «білопольську» Польщу.

     Ці заходи дали б змогу розгорнути пролетарську революцію в Західній Європі. Крім того, це дало б нагоду за сприяння Німеччини відтіснити Польщу до її етнічних кордонів.

     Але тут варто зазначити, що неоднорідним був підхід до жорстокого режиму більшовизації.

     Із другої половини 1920 р. в лавах РКП(б) точилася жвава дискусія про необхідність режиму демократії, причому саме «робітничої демократії», у внутрішньопартійному житті. Яскравим свідченням наявності в партії більшовиків незалежно мислячих особистостей було формування опозиційних угрупувань, створення комісій з перевірки обґрунтованості привілеїв керівників держави, зокрема В.Леніна та його найближчого оточення.

     Надання привілеїв партійним керівникам усіх рівнів було загальною тенденцією.

     Лідери опозиційної течії «демократичний централізм» в Україні схвалювали курс на подальше подолання «призначенства» й бюрократизму. Однак Х з’їзд РКП(б), керуючись вказівкою «партія – не дискусійний клуб», заборонив існування фракцій та угрупувань, що фактично означало викорінення особистої думки і кінець демократизації, яка так і не розпочалася.

     Результати перевірки рівня матеріального забезпечення мешканців Кремля з аналізом виявлених зловживань було покладено «під сукно» до самого розпаду комуністичної держави. Це послугувало прикладом для керівництва усіх рівнів.

    Тут варто нагадати, що у 20-ті роки КП(б)У очолювали люди, які не належали до українського етносу: росіяни В.Молотов (прізвисько – «залізний зад»), Г.П’ятаков, М.Хрущов, поляки С.Косіор, Ф.Кон, євреї Д.Мануїльський, Л.Каганович («радянський Ейхман»), німець Є.Квірінг. Це було тенденцією.

  • В цей час починається широкомасштабна кампанія висилання за кордон опозиційних до програми й тактики РКП(б) інтелігентів.

У ніч на 18 серпня 1922 р. в Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові було затримано 77 інтелігентів (зокрема 48 викладачів вищих навчальних закладів). Перед депортацією їх попередили, що в разі самовільного повернення на Батьківщину на них чекатиме розстріл. У 1924 р. вже і розстрілювали українських вчених. Як приклад – група науковців, які досліджували історію Трипільської цивілізації на українських землях.

В цей час вже «запрацювали» концтабори (згодом ГУЛАГи) і почалися розстріли за надуманими звинуваченнями в контрреволюції, шпигунстві або «буржуазному націоналізмі».

  • Сама централізація управління в країні відбувалася шляхом повного підпорядкування державних органів відповідним партійним комітетам. З часом цей процес набув усіх ознак узурпації владних повноважень і перетворив Ради на органи-рупори парткомів. Саме найвищі органи РКП(б)-ВКП(б) з    1919 р. до липня 1928 р. передали Росії та Білорусії території з 478 тис. жителів, серед яких 70% становили українці. Поза кордоном України лишилися два мільйони етнічних українців Курської, Воронезької губерній та Північно-Кавказького краю.

У 1926 р. було штучно створено Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну республіку на території, значна частина якої належала Україні та невелика – Румунії, де 51% населення становили українці і 30% - молдовани.

  • Керівництво ЦК ВКП(б) та генерального секретаря Й.Сталіна аж ніяк не влаштовувало те, що «гегемон диктатури» - пролетаріат так мало має в своїх лавах членів ВКП(б).
  • Щоб приховати роль дійсного диктатора – ВКП(б), тій необхідно залучити до своїх лав робітників. Почалося посилене вербування простого люду до лав керівної партії.
  • З метою утвердження комуністичної ідеології почалися судилища над інтелігенцією.
  • Паралельно почалася боротьба з фракціонерами-есерами, меншовиками та старими більшовиками.
  • Частина української інтелігенції стали пристосовуватися і намагалися догодити комуністичній владі. «Збільшовизував» свою музу й В.Сосюра (мабуть від цього морального самоприниження й лакейства він згодом й захворів на психічний розлад).

ДЕРУСИФІКАЦІЯ І УКРАЇНІЗАЦІЯ В УРСР ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ

Захопивши владу за допомогою фальшивих гасел щодо землі, заводів та влади Рад, більшовики, застосовуючи декларації про національне питання, шукали підтримки у населення України. Слід зауважити, що ставлення більшовиків до національних проблем було своєрідним і здебільшого кон’юнктурним.

  • У лютому 1919 р. голова Раднаркому України Х.Раковський у своєму виступі на сесії Київської міської ради стверджував: «Декретування української мови є реакційним, нікому не потрібним заходом». Але через чотири роки він різко критикував секретаря ЦК КП(б)У Д.Лебедя за ігнорування української мови та культури. Не дивно, що тепер Х.Раковський змушений був чесно визнати: «Якщо село не з нами, то провина не за селом, а за нами». Як фактичний намісник В.Леніна в Україні він ініціював такі завдання як створення національного пролетаріату, українізація шкільної освіти, формування українізованих військових частин.
  • В умовах, коли село майже цілком було українським (з-поміж національних меншин в селянстві, за своєю природою, були також молдовани, німці, болгари, греки, білоруси, але не росіяни чи євреї), на противагу містам, які були зрусифіковані (в семи губернських центрах України, крім Поділля та Волині, проживало лише 14% українців, зате 35% євреїв і 44% росіян), навернути до комунізму селянство означало донести до нього комуністичні ідеї українською мовою.
  • Проте в ситуації, що склалася в 20-х роках, йшлося фактично не про українізацію, а насамперед про дерусифікацію. Адже навесні 1919 р. в УРСР українських середніх шкіл було лише 10,8%, зате російських – 84,7%. У складі КП(б)У, охрещеної М.Бухаріним і Г.Зіновієвим російсько-єврейською, в 1923 р. лише 11% комуністів володіло українською мовою.

До керівної верхівки в Україні в січні 1923 р. входило 18 осіб, але лише двоє були українцями. І не випадково заступник Голови уряду УРСР М.Фрунзе занепокоєно говорив: «Може статися так, що робітники і селяни республіки не розумітимуть один одного через різницю в мові та культурі».

Й.Сталін, приховуючи свої справжні думки, вимагав «подолати іронію і скептицизм у питанні української культури», тим часом як Г.Зіновієв був значно відвертішим: «Українізація, - стверджував він, - б’є по нашій лінії у даному питанні, допомагає петлюрівщині».

Для багатьох чиновників українізація була лише мімікрією, викрутасом, несерйозним кон’юнктурним заходом.

Нарком освіти України О.Шумський у 1926 р. так описав стан справ: «Темп українізації нашої партії є темпом чумацького обозу порівняно з експресом розвитку української культури».

  • Цікаво, що такі гасла як «українізація» і «боротьба з українським буржуазним націоналізмом» були двома сторонами єдиної політики. Паралельно з русифікацією відбувалася пролетаризація навчання, а це ускладнювало соціальний стан суспільства, призводило до переслідування педагогів дореволюційного часу.
  •      Найактивніше проходила українізація в галузі початкової освіти, багато рішень були непродуманими, задоволення культурних запитів перетворилося на «промивання мізків», призвело до ліквідації національних традицій, перемоги в деяких губерніях «суржику».

Водночас незаперечним є те, що завдяки зусиллям української інтелігенції, націонал-комуністів О.Шумського, М.Скрипника, М.Хвильового та інших у республіці спостерігався справжній розквіт національної культури, процес українізації міст.

Згодом цих інтелігентів-комуністів було репресовано.

Але українізація поширювалась.

В цей період навіть «агітатор-горлань» В.Маяковський писав:

«Говорю тебе, товариш москаль!

На Украину зубы не скаль.

Разучите эту мову на

Знаменах, лексиконах алых.

  • та мова величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли –

Час розплати настав».

  • Певні труднощі виникали, коли обговорювалося питання про визначення російського населення як національної меншини в Україні. Саме на такому рішенні наполягав М.Скрипник. Його точка зору перемогла, тому у 1927 р. в УРСР сформували десять російських національних районів і 222 російські сільради. Крім того, до 1931 р. на Півдні республіки і в Криму було створено чотири національні єврейські райони та 127 єврейських сільрад.
  • Офіційно партійного рішення щодо припинення дерусифікації в УРСР не було, але спрацював механізм гальмування. Так, з 1926/27 навчальних років від складання іспитів з української мови було звільнено студентів соціально-історичних відділень, бо серед них було багато комуністів.

Припинялася українізація на Північному Кавказі. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) у рішенні, прийнятому в грудні 1932 р. зазначили, що українізація на Кубані - не що інше, як петлюрівщина.

Після цього будь-яка українізація за межами України припинялася: з 14 грудня – на Кубані, з 15-го – на території Центрально-Чорноземної області Росії, в Казахстані та на Далекому Сході.

Зрештою в липні 1933 р. було прийнято постанову «Про націоналістичні ухили української парторганізації і про завдання боротьби з ними».

Головним ворогом партії на багато років став «український буржуазний націоналізм».

     На цьому і закінчилася дерусифікація і українізація.

     А що ж в ці роки відбувалося в Кременчуці?

     Як і в період революції 1905-1907 рр. та революції 1917-1921 рр. – було спокійно. Були мітинги, декларації, гасла, заклики. І тут, як і по всій Росії та Україні, палкі революціонери були зайняті планами світової революції: «По всем океанам и странам развеем мы алое знамя труда!».

     А в народі співали пародію на тогочасну ультрареволюційну пісню:

«Смело мы в бой пойдем!

…И мы за вами.

И как один умрем!

Абрам, мы не туда попали».

     А якщо говорити конкретно, то в Кременчуці на той час, як і раніше, існував свій політичний мікроклімат. Хіба що в умовах політичного безладу восени 1923 р. на Полтавщині сформувалася банда Линника, яка виступала проти місцевої влади, куркулів та НЕПу з її соціальною нерівністю. Не менше половини загону складали комуністи. На території губернії діяв також «Окружний військово-революційний комітет Кременчуцької більшовицької організації з боротьби з НЕПом», який чинив «червоний терор».

     Деяку увагу привертає спротив єврейської громади Кременчука українізації і незалежності України, та їхнє величезне прагнення до єврейської автономізації з поступовим входженням до складу Російської федерації.

     Минуло сто років, а бажання євреїв Кременчука ні в чому не зазнали змін.

ВИСНОВКИ

     У 2021 році виповнюється 100 років з часу революції в Україні 1917-1921 рр., яка закінчилася поразкою, внаслідок російсько-більшовицької окупації,  і утворенням штучної держави СРСР.

     Ми розглянули хід розвитку новоствореної держави. Тепер доречно порівняти стан речей першого десятиріччя комуністичної влади та 30-річного існування незалежної України. Розпався Радянський Союз як неприродне об’єднання, а тому недієздатне.

     За роки одного з найжорстокіших режимів, ціною життя, народилася нова українська еліта, яка змусила комуністів створити нову Незалежну Державу. Але ейфорія швидко скінчилася. Режим не збирався йти у відставку, сподіваючись повернути владу.

     Скільки часу Україна була розділеною і окупованою? Правильно – 700 років, з невеликими перервами. Це далося взнаки. Та й досвіду в політиці державотворення у нової української еліти не було.

     Поступово цю еліту витіснили з процесу державотворення: декого направили послами та консулами в інші країни, засилалися провокатори до лав українських партій («Народний Рух»), які розколювали їх, а провідних функціонерів фізично знищували (В.Чорновіл).

     За президентства Л.Кучми в хід було пущено найефективніших діячів у розвалюванні країни – олігархів.

     З великими зусиллями звільнилася Україна від Л.Кучми, який дуже хотів ще й третю каденцію відсидіти в президентському кріслі. Почалася боротьба за це крісло між ставлеником Путіна В.Януковичем та представником українського народу В.Ющенком, якого була спроба усунути фізично.

     Шляхом фальсифікації з боку голови ЦВК Ківалова перемогу приписали В.Януковичу.

     Піднявся народ. Почалася мирна Помаранчева революція, яка привела до влади В.Ющенка. Гарним фахівцем він був і зробив багато на посаді Голови Нацбанку, а потім і Прем’єром. Започаткував чимало для подальшого державотворення України, але слабким виявився в протистоянні з антидержавними, антиукраїнськими силами, і однією з його помилок було привести до влади підконтрольних Путіну В.Януковича та Ю.Тимошенко. Ті наробили багато шкоди в економічній, політичній сферах та в кадровій політиці. За ініціативи Ю.Тимошенко готувався і державний переворот, але в останню мить В.Янукович, злякавшись, відмовився.

     Розгорнулася в цей час олігархами пропагандистська та корупційна діяльність. Мовилося про те, що потрібна «сильна рука», на противагу В.Ющенку. Ці аргументи стали переконливими, коли каденція В.Ющенка скінчилася і почалися перегони кампанії виборів президента. Та найбільшу роль зіграла корупція, яку запровадили у всіх сферах діяльності олігархи.

     Отримавши перемогу, В.Янукович взявся до виконання основної програми – розвалу української держави економічно, витісняючи малий та середній бізнес, створюючи неможливі умови для іноземних інвестицій, руйнуючи правові основи для іноземного і вітчизняного бізнесу. А найбільш руйнівною силою стала корупція.

     Одним з основних завдань, яке поставив перед ним Путін, було відмовитися від європейської інтеграції і від НАТО. Щойно він почав цей процес, народ піднявся на Революцію гідності.

     Розстрілявши мирний протест за допомогою російських снайперів та «беркутівців», Янукович, боячись народного гніву, прихопивши декілька тон золота, за сприяння російських спецслужб утік через Крим під крило Путіна.

     Тільки-но Янукович опинився в Ростові, Крим наповнився російськими військами. В цей час вже сформувалася основа нової влади, яка заборонила чинити спротив російським окупантам. Це була ганебна зрадницька політика.

     Після цього почалося відновлення «Новоросії» та неоголошена війна Росії на Сході України.

     В цей час починаються перегони президентських виборів.

     Користуючись критичним становищем, з-за лаштунків з’являється основний гравець П.Порошенко, який створив основу майбутньої влади. Він має великий політичний досвід. Працював в командах Януковича і В.Ющенка на різних визначних міністерських посадах. Створив Партію Регіонів, де готувалися антиукраїнські кадри, які допомогли В.Януковичу в боротьбі за президентство.

     Заручившись політичною і фінансовою підтримкою олігархів Д.Фірташа і І.Коломойського та наобіцявши швидке закінчення війни і майбутнє процвітання, він в першому турі отримує перемогу. На той час його команда вже працювала, обіймаючи найвищі посади.

     На початковому етапі П.Порошенко використовував і відомих успішних менеджерів як М.Саакашвілі, молодих прокурорів та інших дієвих фахівців. Згодом він їх підло зрадив.

     За два роки припинив запровадження реформ; усі державні посади вищого ешелону і, частково, середнього обіймаються людьми єврейського походження, здебільшого нефахівцями.

     В цей час припиняється євроінтеграційна політика, а грошові потоки ще за правління Януковича вже контролювалися олігархами та ним особисто.

     Відтепер основна частина доходів відмивається і через численні банки перекачується в офшорні компанії, і в цьому перше місце належить президенту П.Порошенку.

    Олігархи, захопивши економічну і правову владу, прагнули й політичної, і П.Порошенко допустив їх до влади, очоливши олігархат.

     Заважали українські партії, угрупування та їх очільники. Проти них він повів широкомасштабну війну на винищення.

     Стали на заваді й захисники-патріоти та волонтери. На них почалося полювання – справжнє сафарі.

     А загалом олігархат, очолюваний П.Порошенком, відновлював соціально-політичну систему, започатковану більшовиками у     1917 р.

     Закінчилася каденція президентства П.Порошенка, та не закінчилася олігархічна влада. Президент В.Зеленський – цілковитий продукт політичної діяльності олігархату, отже є повністю від нього залежним. На цей час у Верховній Раді немає жодної української партії. В наявності там партії, які потрібні олігархам, зокрема і підконтрольні Путіну ОПЗЖ, «За майбутнє» та інші. Партія «Європейська Солідарність» - олігарха П.Порошенка, «Слуга народу» та «За майбутнє» - олігарха І.Коломойського, а партія «Батьківщина», яку створила ще 1999 року олігархиня Ю.Тимошенко, не має жодного стосунку до української партії – це лише мімікрія.

     Олігархат створив для себе виборчу систему і клонує партії за необхідністю. З’явилася партія «Сила і Честь» на чолі з І.Смешко, під час виборів президента. Готуються партії на чолі з Разумковим та Мураєвим (підконтрольна Путіну) тощо.

     І доки при владі олігархи, жодної української партії в Парламенті не буде.

     Немає українців і серед очільників існуючих партій. Медведчук і Бойко за природою – хохли, а ті, як відомо, часто стають ворогами свого народу, дарма що мають українське походження, як колаборанти віддано працюють на ворога, а під час війни здатні встромити ножа в спину.

     А тепер, уважно проаналізувавши викладені в цій статті матеріали, та зіставивши їх з сучасними подіями в Україні, в 30-ту річницю її незалежності, зрозумілими стають мета та наслідки діянь сьогодення, які повторюються і через 100 років.

     А щоб було зрозумілішим, варто прочитати пародію на більшовизацію сучасника тих подій М.А.Булгакова «Собаче серце», де автор через своїх героїв: професора П.П. Преображенського, його асистента І.А.Борменталя, Поліграфа Поліграфовича Шарікова та  товариша Швондера відтворює тогочасність. Цей видатний твір також екранізовано, тож можна і подивитись.

     Що ж до сучасності, доцільно буде навести висловлювання відомого медика-психолога, правозахисника, дисидента 70-х років, в’язня концтаборів Семена Фішельовича Глузмана. Аналізуючи ставлення олігархічної влади до захисників української землі, він говорить, що це не українська влада, яка винищує українських патріотів – це ворожа влада. На прикладі фронтовика, який у відчаї, щоб хоч як привернути до себе увагу, вийшов на міст в Києві і погрожував підірвати себе вибухівкою.

     Влада відповідно відреагувала – його було визнано терористом, тож запроторено у буцегарню на довгі роки. Це замість Центру реабілітації. У в’язниці він матиме багато часу на переосмислення свого становища.

     А Центри реабілітації воїнів-ветеранів невідомо для кого і для чого створено і хто там працює.

     Отож у Семена Глузмана та загалом українського суспільства виникає питання:

  • А кому потрібна така влада?

 

Далі буде

 

Анатолій Суковач, історик

 

 

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись

Авторизация