Революція в Україні 1917-1921 рр.

5 518 0
Революція в Україні 1917-1921 рр.

ВСТУП

     Чим більше вивчаєш історію розвитку людства, тим більше переконуєшся в справедливості висновків стародавніх філософів, що земний світ розвивається по спіралі: циклічність змін клімату, розвиток самої людини, зміни поглядів в суспільстві, політичні події, що відбуваються в світі, а найбільш наочно це простежується в Україні.

     Чому акцентується увага на Україні?

     Згадаємо, що українські землі впродовж тисячоліть займають важливе геополітичне, географічне положення та являють собою буферну зону.

     А це зумовило величезний рух племен і народів цими теренами та створення однієї з перших цивілізацій, де основою були племена землеробів-скотарів, які звалися трипільцями.

     З часом з трипільських племен утворилася могутня держава скіфів, а з її розпадом – військово-політичний союз антів.

     Що поєднує цих далеких наших предків?

     Вони ніколи не були загарбниками. Це були племена творців.

     Це вони створювали держави: на Сході імперію Кушанів, в Європі – слов’янські держави, на Півночі – місто-колонію Великий Новгород, на Півдні – причорноморські міста-колонії, одне з яких існує і нині – місто Сурож (сучасний Судак). З його назвою пов’язані Сурозьке море (сучасне Азовське) і Руське море (Чорне). Та й майже все Північне Причорномор’я називалося Руськоланню, бо проживали там руські племена.

     Наші предки не терпіли над собою диктатури. Князів вибирали на віче, і там таки позбавляли цієї посади.

     Не було унітарної держави навіть за часів Київської Русі. На престолі в Києві сидів князь київський, який номінально правив іншими князівствами. Певною мірою це стало причиною розпаду Київської Русі, коли почалося феодальне роздроблення. Татари завершили процес розпаду держави.

     Важко назвати Руською державою Велике Литовсько-Руське князівство.

     Юридично і фактично Русь-Україна була унітарною державою лише за часів Б.Хмельницького, 1648-1657 рр., тим паче, що в цей час вже остаточно сформувалася українська нація. Тобто всі етнічні українські землі відтепер набули статусу національних.

     Знесилений довготривалою визвольною війною український народ було розділено Польщею, Росією та Туреччиною. Три століття по тому, не маючи державності, русичі-українці не мали єдності в своєму національному розвитку.

     Надалі геополітичне положення України та брак державності неминуче перетворили її, на початку 20 ст., на сферу інтересів ворогуючих коаліцій та призвели до воєнних дій у 1914 р., центром яких стали західноукраїнські землі. Водночас інтереси самого українського народу лишалися поза увагою коаліцій.

     Як говорив І.Франко: «На політичній шахівниці Європи українці не є навіть нікчемним пішаком».

     Війна розділила українців на два протиставні табори. З протилежних окопів стріляли вони один в одного.

     В таких обставинах вступили українці у визначні події, які почалися в часи революції в Україні у 1917-1921 рр.

     Минуло сто років від її закінчення. Все пізнається в порівнянні. Тож проаналізуємо і порівняємо минуле з сьогоденням.

ПОДІЇ З ЛЮТОГО ПО ГРУДЕНЬ 1917 р. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

     Отже про події 1917 року.

     Триває імперіалістична війна за переділ світу, одним із зачинателів якої є Росія.

     Україну розділено: західна частина - під Австро-Угорщиною та Німеччиною, а інша, основна – під Росією.

     Українці проливають кров один одного, стріляючи з протилежних окопів. Обом ворогуючим сторонам ця війна набридла. У воюючих державах розруха, занепад господарства, а особливо в Росії, до якої входить більша частина України.

     Все це викликало велике незадоволення у людей, яке породжувало революційні настрої у всіх верств населення Росії.

     І ось тут відбуваються досить цікаві речі – хвиля демонстрацій, що прокотилася Петроградом в лютому 1917 р. несподівано стала причиною падіння, 27 лютого, династії Романових.

     Провідну роль у подіях лютневої революції відіграли 60 масонських груп (майстерень) міста, які стояли на чолі революційно налаштованих мас, а після захоплення влади мали намір оголосити Росію масонською державою.

     Ще в 1913 р. дії масонів в Росії та Україні координував О.Керенський. Масонами було зроблено все, щоб дискредитувати царський режим, дезорганізувати постачання у великих містах, привернути на свій бік генералітет армії і флоту. Виконком Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів, в якому ключова роль належала меншовикам та есерам, свідомо створив ситуацію на перешкоду злиттю монархічних і буржуазних елементів.

     За цих обставин було сформовано Тимчасовий уряд, очолюваний успішним адвокатом О.Керенським та майже всі члени якого були масонами.

     В Україні, особливо в Києві, все відбувалося синхронно з Петербургом. У Петербурзі відбулася 10-тисячна маніфестація українців, а в Києві – 100-тисячна.

     Це був час маніфестацій, мітингів, утворення різних комітетів і Рад та загальної ейфорії. На Радах вибирали представників до складу Центральної Ради (ЦР) як керівного органу всієї України, яка формувалася копіюючи Всеросійську Раду.

     Імперська держава Росія розпалася, і українці сприйняли це як сигнал до утворення своєї держави.

3 березня 1917 р. Центральну Раду було сформовано. ЇЇ кількісний склад налічував 80 членів. Головою ЦР було обрано, заочно, професора М.Грушевського, який на той час перебував у Москві.

     Слід зазначити, що в складі ЦР були масони: М.Грушевський, Д.Дорошенко, П.Ніковський, Ф.Матушевський, О.Лотоцький, А.Лівицький, І.Красовський, Д.Григорович та інші.

     Як бачимо, система працювала та сама, як в Петербурзі так і в Києві, тому не дивно, що українські політики були в союзі з загальноросійськими, а не з національними партіями.

     Склад ЦР був дуже різноманітним, але національних представників - дуже мало. Переважали партії проросійської орієнтації і 40% - єврейські партії.

     Тільки невеликою групою «самостійників» було представлено партії «Союз української державності» та «Братство самостійників», які обстоювали боротьбу за незалежну Україну – від Карпат до Кавказу.

     Відразу ж Центральна Рада своїми І та ІІ універсалами (законами) проголосила автономію України в складі Росії і відправила своїх представників в Петроград для погодження цих постанов з Тимчасовим урядом, який їх відхилив – ніяких автономій, Україна залишається в складі Росії!

     До речі, таке саме рішення приймав московський цар у 1654 р.

     Все повторюється.

     Невелика кількість членів ЦР, очолювана М.Міхновським, вимагала прийняти універсал про незалежність і побудову національної держави.

     М.Грушевський назвав М.Міхновського за це «фашистом», а В.Винниченко – «чорносотенцем».

     Відірваність від національних інтересів, нерішучість, непослідовність українських соціалістів відіграли згубну роль у розв’язанні економічних, політичних та військових проблем.

     Не дочекавшись рішення керівництва Центральної Ради, на місцях почали формуватися військові підрозділи, полки, з’єднання та об’єднання.

     Варто зауважити, що революційний процес в Україні набрав широкого розмаху і мав здебільшого національно-визвольний характер.

  • Лютнева революція стала своєрідним каталізатором створення національних комітетів і організацій. У Петрограді виникла Українська військова рада, яка мала формувати українські військові частини.
  • На Чорноморському флоті, в Севастополі, розгорнув організаційну роботу серед українців Військовий клуб ім. І.Сірка.
  • У Києві діячі «Братства самостійників» у березні 1917 р. сформували комітет з організації національних збройних сил а також Український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка.

     Зважаючи на зростання стихійної українізації в армії і на флоті, УСДРП та УПСР (соціалістичного, проросійського спрямування) підтримали ідею створення українських полків та їх передислокацію в Україну.

     Як М.Грушевський так і В.Винниченко вважали національні війська лише формуванням етнічних українців, але в складі російської армії.

     Якщо прихильники М.Міхновського вбачали в українізації військових підрозділів початок розбудови національної армії, то більшість партій, які мали своїх представників у ЦР, обмежували українізацію культурно-освітньою роботою.

     Завдяки активним зусиллям «Братства самостійників» та полковників М.Глинського і П.Волошина 17 травня 1917 р. Перший український полк ім. Б.Хмельницького під командуванням підполковника Ю.Капкана виїхав на Південно-Західний фронт.

     Тимчасовий уряд, всіляко заохочуючи формування польських, латиських, естонських національних військових частин, збільшення кількості чеських частин, не поспішав створювати українські полки.

     Небажання Петрограда піти назустріч українському рухові, його прагнення використовувати українські національні частини як «гарматне м'ясо» спонукали Одеську українську військову раду ухвалити рішення про припинення відправки маршових рот українців на фронт.

     Бурхливе зростання кількості українських частин внесло до порядку денного питання про створення органу, здатного керувати стихійним процесом. Клуб ім. П.Полуботка запропонував скликати з цією метою Всеукраїнський військовий з’їзд. Пропозицію, хоча і без особливого ентузіазму, змушені були схвалити керівники Центральної Ради. З’їзд, на який прибуло приблизно тисяча делегатів від мільйона військовослужбовців-українців, відкрився 5 травня 1917 р. Після гострої боротьби між «самостійниками» і «автономістами», делегати схвалили ідею створення національних частин, але не для боротьби за незалежність, а з метою поліпшення дисципліни, припинення дезертирства рядових (випадків дезертирства офіцерів у цей час майже не було). З’їзд сформував також Український генеральний військовий комітет (УГВК), у складі 18 осіб на чолі з С.Петлюрою – цивільним діячем, за фахом журналістом та бухгалтером.

     У підсумкову резолюцію Всеукраїнського військового з’їзду соціалістам вдалося включити рішення про ліквідацію, після закінчення війни, постійної армії і заміну її народною міліцією.

Так само наголошувалося на тому, що збройні сили – це опора української демократії, а не державності. Підтримуючи цю концепцію, Український головний військовий комітет свідомо обмежив свою діяльність лише військовими питаннями, узгоджуючи її з командуванням російської армії.

     На цей час пішли зі своїх посад в російських військах, не витримавши їхнього розвалу, 120 вищих офіцерів, зокрема 75 командирів дивізій, 35 командирів корпусів, 8 командувачів армій Російської армії.

     Зі свого боку Центральна Рада, не маючи чіткої програми військового будівництва, самоусунулась від цієї проблеми, а всіх вищих офіцерів оголосила контрреволюціонерами та українофобами.

     Загалом рух у військах лідерам ЦР вдалося залишити в межах автономії, про що свідчить оголошений 10 червня 1917 р. І Універсал, який декларував гасло національно-територіальної автономії України.

     У липні 1917 р. Тимчасовий уряд і Центральна Рада спільними зусиллями придушили виступ полку ім. П.Полуботка, організований «самостійниками» з метою підштовхнути лідерів Ради до більш рішучих дій у відносинах з Петроградом.

  1. У вересні-листопаді, синхронно з темпом революційної кризи, падінням в армії дисципліни, масовим дезертирством, посилився процес більшовизації, що дозволило військовому міністрові Радянської Росії прапорщику М.Криленку 7 грудня надіслати військам телеграму, якою заборонялася українізація на фронтах і в тилових гарнізонах, а 26 листопада фронтовий військово-революційний комітет визнав Раднарком на чолі з В.Леніним найвищою владою на території колишньої імперії.

     На початку 1918 р. українська Центральна Рада перейшла від концепції українізації війська до формування армії на добровільних засадах, тобто як народної міліції. Це означало фактичну демобілізацію старої армії, оскільки поклало край існуванню більшості боєздатних частин.

     Подальшу розбудову збройних сил продовжував уже гетьман П.Скоропадський.

БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

     Прискорений перебіг подій почався з кінця жовтня 1917 р., коли керівництво РСДРП(б) відкрито почало готувати заколот проти Тимчасового уряду.

     Опівночі 25 жовтня (07 листопада) 1917 р. червоноармійці, матроси-анархісти та спецчастини фронту захопили Зимовий палац і заарештували членів уряду.

     Це був початок кінця революції, а запустили цей процес більшовики.

     Хто вони такі?

     Започаткувала їх група соціал-демократів на чолі з Бланком-Ульяновим-Леніним.

     Найбільш конкретно і неупереджено більшовиків описують сучасники тих подій та О.І.Солженіцин в своєму двотомнику «Двести лет вместе». Усі автори - єврейського походження.

  • У 1919 р. А.В.Тирков-Вільямс в своїй книзі, виданій в Англії, писав: «Серед більшовицьких керівників дуже мало росіян… більшовизм привабив багато прихильників з-поміж емігрантів… серед них було особливо багато євреїв. Народ, над яким вони захопили владу, був їм чужим, та вони і поводилися як переможці в переможеній країні».
  • О.І.Солженіцин інформує нас, звідки Бланк-Ульянов-Ленін і його команда отримували кошти для контрреволюційної діяльності: «Тим часом більшовики не дрімали в своїх закордонних фінансових операціях, головним чином через Стокгольм. Ще від квітневого повернення Леніна в Росію текла їм прихована допомога від германських джерел через швецький банк «Ніа банкен», а також від багатьох російських банків, що виїхали за кордон та стали добровільними спонсорами більшовиків».
  • А от Пасманик повідомляє нас, чим керувалися євреї в своїй діяльності: «Більшовизм став для євреїв тим самим ремеслом, як раніше швацтво, маклерство, гендлювання і аптекарство».
  • Що започаткували євреї?

     Про це згадує А.Ландау в своїй книзі «Революційні ідеї» в єврейському суспільстві»: «Коли уряд переїхав у Москву… почалося єврейське засилля… Троцький, Зінов’єв, Свердлов, Каменєв… хто з периферії, хто з Америки – тітки, дядьки, брати, сестри та т.і. Ульріх якось сказав: «Страшно, чому б в «Націоналі» не відкрити синагогу. Адже тут живуть майже одні євреї». Вони швидко зайняли елітні будинки і палаци… ресторан для мешканців цих будинків, а з закритого розподільника отримували розкішні пайки. Ікра, сир, масло, балик не сходили зі столу. Все було спеціальним, спеціально для нової еліти: дитячі садки, школи, клуби, бібліотеки (у 1921-22 рр. – смертельний голод). Ось тому так ненавиділи в народі євреїв, і часто виникали гасла «Бий жидів, рятуй Росію!»…

  • Про єврейське засилля розповідає О.Солженіцин: «… всі посади, пов’язані з господарською, фінансовою діяльностями, у ВЧК та на інших найважливіших ділянках обіймали євреї: жорстоко розправлялися з християнською церквою, християнами та селянами. Водночас цинічно грабували цінності і вивозили за кордон, розміщуючи у відомих банках».
  • Продовжує цю тему Г.Ландау: «Половину чекістів повсюдно складали євреї… окрім ідей соціалізму… приголомшує те, що ми менш за все очікували побачити у єврейському середовищі – жорстокість, садизм, насильство здавалися чужими народу, далекому від фізичного войовничого життя; вчора ще не вміли поводитися зі зброєю, а сьогодні опинилися серед катюг-головорізів… Тільки одеситка Залкінд-Землячка власноруч розстріляла в Криму понад тисячу невинних людей, з нагана і кулемета».
  • Про єврейський шовінізм знову говорить Г.Ландау: «… в Німеччині, Польщі, Угорщині євреї посідали провідні місця за революційних подій 1918-1919 рр. Повсюдно кинуто клич: «Євреї всього світу, об’єднуйтесь!».

     Створені євреями умови незабаром обернулися проти них самих. Скрізь почалися єврейські погроми, які продовжувалися до 1922 року.

     В Україні євреї швидко пристосувалися до нової влади, займаючи престижніші місця. У 1917 р. за ЦР вони складали половину членів уряду і вимагали створення автономної єврейської республіки.

     В Україні під час революції 1917-1921 рр. стабільної влади не було, а тому різні проросійські угрупування, війська та різні банди чинили єврейські погроми.

     Майже нічого не змінилося у ставленні української Центральної Ради до Росії, бо її представник М.Порш встановив прямий телефонний зв'язок з кабінетом В.Леніна.

     Відбулася домовленість Центральної Ради з більшовиками про розподіл влади, за якою ЦР визнавалася крайовою владою, а Ради робітничих депутатів – місцевою. Селяни, які складали основу населення України, лишилися осторонь політичної орбіти.

     Генеральному секретаріату відводилася роль однорідного соціалістичного уряду.

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ ВЛІТКУ 1917р.-ВЗИМКУ 1918 р.

     Ось за такого політичного розкладу, на засіданні Малої Ради, 7 листопада 1917 р., було проголошено ІІІ Універсал про утворення Української Народної Республіки. Відбулося також поповнення Генерального секретаріату новими секретарями, зокрема й Генеральним секретарем з військових питань С.Петлюрою. Однак і в цьому документі йшлося про формування Російської федеративної республіки з урядом, який мав складатися з членів соціалістичних партій, включно з РСДРП(б).

     Російським більшовикам цього здалося замало. Наприкінці листопада 1917 р. Й.Сталін запропонував більшовикам України та керівникам Центральної Ради скликати Всеукраїнський з’їзд Рад, для перевиборів складу української Центральної Ради.

     Але на самому з’їзді, який відбувся в Києві 04 грудня 1917 р., делегатам-більшовикам влаштували обструкцію, стягували їх з трибуни. Перевибори складу Центральної Ради делегати визнали недоцільними.

     11-12 грудня 1917 р. у Харкові прибулі з Києва делегати, разом з делегатами ІІІ Надзвичайного з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну (його виконком підпорядковувався російським органам державної влади), теж провели «Перший Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів». І тут також селянські депутати були відсутні.

     На з’їзді було обрано Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК), до складу якого входило 41 особа, зокрема 35 більшовиків (приблизно 40% членів ВУЦВК становили євреї).

     Після цього і Центральній Раді стало зрозуміло, що Росія почне воєнні дії проти України, тому делегати Всеукраїнського з’їзду в Києві виявили наївне нерозуміння ситуації, вибираючи по три представники від кожної губернії, яким належало «умовити більшовицьке військо не йти війною на Україну». І тільки тепер до керівників ЦР дійшло, що потрібно створювати незалежну державу зі своїми збройними силами. Ось тому Мала Рада, після трьох діб обговорення, прийняла, 11 січня 1918 р., IV Універсал, яким проголошувалась незалежність України.

     Але реальна незалежність Української Народної Республіки була неможлива без її захисту. Відмовившись створювати власні збройні сили, Центральна Рада залишила країну без захисту.

     У ніч на 27 січня 1918 р. тритисячний загін січовиків і гайдамаків, члени Центральної Ради і Ради народних міністрів, скориставшись укладеним з Муравйовим перемир’ям на одну добу, відійшли від Києва.

     Це було ганебною зрадою.

     Сьогодні добре відомо про бій біля станції Крути 16 січня 1918р., що його вели 500-600 юнаків проти майже тритисячного війська Муравйова. Тих юнаків, хто залишився живим, жорстоко катували – навіть їхні рідні не могли впізнати своїх дітей.

     А війська Муравйова декілька діб нищили населення Києва.

     Тим часом, не маючи централізованого керівництва, українізовані полки в лютому 1918 р. майже всі перестали існувати.

     Бойові з’єднання довелося створювати спочатку: у передмісті Ірпеня – с. Гнатівка - генерал К.Прісовський сформував Запорозький загін, П.Болбочан організував Республіканський курінь.

     Якби представники Центральної Ради проявили бодай невелике бажання об’єднати національні військові угрупування, то була б гідна відсіч червоноармійцям. Натомість С.Петлюра, наділений військовими повноваженнями, чинив усілякі перепони своїми безглуздими наказами. Тому, попри опір червоним військам у боях під Ромоданом і Люботином, Ромнами й Лозовою, Гребінкою й Бахмачем та 10-годинний важкий бій під Кременчуком, поразка Центральної Ради була неминучою. Центральна Рада гарячково шукала сильних союзників, і знайшла.

     У другій половині січня 1918 р. на перемовинах у Бресті українська делегація переконала представників Німеччини та Австро-Угорщини в своїй легітимності, і ті, наперекір делегації РСФСР, очолюваній Л.Троцьким, підтримали Центральну Раду і визнали її. Однак Німеччина та Австро-Угорщина попередили, що не підпишуть миру з УНР, якщо Червона Армія захопить Київ. Саме тому українська делегація приховала факт евакуації уряду з Києва через його захоплення червоними військами.

     Центральні держави, щоб покласти край поширенню ідей більшовизму в Європі, а також сподіваючись на отримання продовольства й сировини з України, 27 лютого 1918 р. підписали мирну угоду з Україною. УНР зобов’язалася постачити Берліну і Відню до 31 липня 1918 р. 1 млн. тонн зерна.

     12 лютого 1918 р. керівництво УНР звернулося до Німеччини та Австро-Угорщини з проханням про військову допомогу.

     За тиждень 33 дивізії нових союзників увійшли в Україну і почали тиснути війська Червоної Армії.

     1 березня 1918 р. до Києва прибули українські військові частини генерала К.Прісовського та С.Петлюри. А 2 березня, на подив киян, увійшли німецькі війська.

     І тут доречно буде навести епізод у ставленні Центральної Ради до патріотично налаштованих офіцерів.

     Йтиметься про полковника П.Ф.Болбочана. На початку 1918 р. П.Болбочан командував 2-м Запорозьким куренем, у березні його козаки зірвали з будинку міської думи Києва червоний прапор. Лідери УНР оцінили цю акцію як «нечувану зневагу до емблеми революції».

     У квітні 1918 р. П.Болбочан сформував Запорозький корпус, у Харкові, і за таємним наказом Центральної Ради повів його до Криму. Цей похід був стрімким та ефективним. Під час походу він знищував «білих», «червоних», різних отаманів і банди. 24 квітня П.Болбочан вже привів своє військо до Севастополя, вважаючи, що його завдання – підтримати Чорноморський флот.

     Був дуже здивований, коли отримав наказ від німецького командування та Центральної Ради негайно відвести війська до Мелітополя.

     Забігаючи наперед, скажу – коли гетьманом Української держави став П.П.Скоропадський, П.Болбочан продовжував нести службу, відбиваючи напади більшовиків на Харківщині та Чернігівщині.

     Після перемоги Директорії П.Болбочан фактично командував Лівобережним фронтом. Але 22 січня 1919 р. отаман О.Волох, який у грудні цього року перейде до більшовиків, заарештував того за «недемократизм». Після звільнення П.Болбочан написав особистого листа С.Петлюрі. У ньому він дорікав Головному отаманові за те, що той, забувши про інтереси України, створює власний ореол, оточив себе єзуїтами та інтриганами. Це стало вироком. 9 червня 1919 р. полковника П.Болбочана було заарештовано, а 10 червня засуджено до розстрілу, який було виконано 28 червня 1919 р.

     Договір Центральної Ради з Німеччиною залишався чинним, тому війська кайзера повністю окупували Україну, зрозумівши, що Центральна Рада не має жодного впливу на ситуацію в країні.

     Відразу ж військова німецька адміністрація почала шукати належну заміну Центральній Раді.

     В цей час партія «Об’єднання власників землі» на своєму з’їзді висунула на роль диктатора Павла Скоропадського – генерал-лейтенанта, який відстоював право особистої власності, і навіть захищав права поміщиків. За короткий час сформував 60-тисячну армію і успішно протистояв Центральній Раді. Тому керівництво Німеччини затвердило його кандидатуру, до того ж і більшість українських партій погодилися на це. П.Скоропадський оголосив себе гетьманом, в квітні 1918 р., і почався гетьманат.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТЬМАНА П.П.СКОРОПАДСЬКОГО

     П.Скоропадський дуже швидко сформував уряд з компетентних осіб і провів низку реформ, які стосувалися майже всіх важливих аспектів державотворення.

  • Реформа збройних сил, з їх міністром та генштабом і навіть навчальними військовими закладами. Війська формувалися на контрактній основі.
  • Запрацювали банки.
  • Надруковано національну валюту – гривню, яка швидко стала стабільною.
  • Міністерство внутрішніх справ почало жорстко наводити лад. Відновили свою роботу в’язниці.
  • Міністерство науки і культури в короткий термін налагодило шкільне національне навчання, і навіть створило Українську Національну Академію наук, яку очолив знаменитий Вернадський. Було відкрито 100 національних гімназій, два українські університети, засновано національну бібліотеку, Державний архів.
  • Обережно проводився курс на дерусифікацію шкільної освіти.

У Новоросійському (Одеському) та Харківському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті відкрилися кафедри українознавства. Почався друк книжок українською мовою.

  • Міністерство закордонних справ провело велику роботу: Українську Народну Республіку визнали 19 провідних держав, і навіть більшовицька Росія. Почали укладатися економічні угоди, зокрема з Росією.

     За 8 місяців Гетьманат багато зробив для створення Української держави, на відміну від Центральної Ради, яка за найцінніших 12 місяців нічим не відзначилась в питаннях державного устрою України.

     Але все це не відбувалося гладенько. Була велика протидія цій важливій роботі.

  • Німецькі війська увійшли в Україну не як союзники для військової підтримки. Вони повелися як звичайні окупанти, що було передбачуваним.
  • Жодна сусідня держава не була зацікавленою в створенні сильної незалежної держави Україна. Кожна мала свою мету, свій інтерес, тому була такою і політика Німеччини.
  • Німецькі війська і їх тимчасові окупаційні адміністрації постійно втручалися в роботу місцевих органів влади, і навіть в роботу Гетьманату як керівного органу України.
  • Німеччина спочатку справно платила за продовольство, яке отримувала у великій кількості з України, а потім почала просто грабувати селян. Коли ж ті почали протидіяти, німці запровадили репресії, що викликало збройні виступи селян та інших верств населення.

     Врешті-решт ця війна та революційні події, викликані імперіалістичною війною та внутрішньою політикою керівництва Німеччини, призвели до створення Баварської Соціалістичної республіки (чимало для цього доклали зусиль і російські більшовики). Німецькі війська змушені були ретируватися з України.

  • Перш ніж вийти з України німецьке командування вимагало розпустити збройні сили України, а Чорноморський флот передати Німеччині.
  • В Україні активно діяли більшовицькі антиукраїнські сили, керовані з Росії.
  • Після повернення емісарів гетьмана із Західної Європи, де ті переконалися, що інтереси України вважаються другорядними і робиться ставка на армію Денікіна, тиск на Скоропадського, з метою примусити його піти на союз з армією Денікіна, посилився, а Денікін зі свого боку був проти створення Української держави.
  • Великою помилкою П.Скоропадського була заборона розподілу поміщицької землі. Село здебільшого піднялося проти Гетьманату.

ПЕРЕВОРОТ. УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ РЕВОЛЮЦІЙНИЙ КОМІТЕТ – ДИРЕКТОРІЯ

     Скориставшись ситуацією, яка склалася навколо Гетьманату, 14 листопада 1918 р. колишні керівники Центральної Ради кількістю п’ять осіб вирішили готувати повстання проти режиму гетьмана, і для цього було створено український військовий комітет – Директорію. На бік Директорії почали переходити окремі військові частини.

     Лідери Директорії оголосили П.Скоропадського узурпатором народної волі, колишнім царським найманцем, поставили його поза законом.

     Зусиллями комітету Київ з 19 до 21 листопада фактично був ізольованим від решти світу, 800 агітаторів вели підривну діяльність у військах Української держави.

     Програма і гасла Директорії майже цілком копіювали більшовицькі, за винятком хіба що національних обставин.

     Відразу ж поміж керівництва Директорії стався розкол. В.Винниченко висунув ультиматум С.Петлюрі – терміново видати маніфест про запровадження в Україні радянської влади.

     А С.Петлюра, сподіваючись на допомогу Антанти й Денікіна, вийшов з лав УСДРП і одноосібно очолив Директорію.

     Через воєнні невдачі, виступи бунтівних отаманів, наступ Червоної Армії та внутрішні конфлікти Директорія, у червні, опинилася в критичному становищі. З лютого 1919 р. почалося 10-місячне пересування Директорії територією України.

     Основні структури й рештки армії скупчилися на станції Богданівка Тернопільського округу – на території завширшки 10-20 км, між польськими військами, які захопили Тернопіль, і більшовиками, які захопили Волочиськ. В цей час і народилося прислів’я: «У вагоні Директорія, під вагоном – територія».

     За деякий час, через негативну політику С.Петлюри, стався розрив з останньою опорою – селянською масою-отаманщиною.

     А після підписання перемир’я між Українською Народною Республікою та Польщею лідер Закарпатської Української Народної Республіки Є.Петрушевич розірвав стосунки з Головним отаманом – лідером Директорії С.Петлюрою.

     Тепер доречно буде розповісти про події в Західній Україні.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (ЗУНР)

     Оповідаючи про революцію 1917-1921 рр. не можна обійти увагою події, які відбувалися на теренах Західної України. Йтиметься про територію, яка перебувала під Австро-Угорщиною.

     Українське населення цих земель мало більшу свободу порівнюючи зі Східною та Прикарпатською Україною. Це переважно землі Закарпаття та Буковини.

     Австро-Угорщина розпалася і українські політичні діячі у Львові 19 жовтня 1918 р. проголосили Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

     Мета створення ЗУНР – об’єднати всі західноукраїнські землі в одну Українську державу. Законодавчою владою проголошено Українську Національну Раду. Головою Ради обрано Є.Петрушевича, який згодом став президентом.

     За його ініціативи відбулася знаменита історична подія – 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.

     Але іншими були плани сусідніх держав щодо земель України. Австро-Угорщина і Росія розпалися, а Польща, вийшовши з-під влади Росії, швидкими темпами сформувала збройні сили. Вже в листопаді польські війська захопили Львів та ще 10 повітів з осередками Ради ЗУНР.

     Керівники ЗУНР і собі швидко формують збройні сили і півроку ведуть кровопролитні визвольні бої. В червні 1919 р. армія ЗУНР перейшла в контрнаступ, війська Польщі зазнають поразки.

     Польща програла б цю війну з ЗУНР, якби не значна військова допомога Антанти, яка потім своїм рішенням передала майже всі землі Західної України Польщі.

     Не зацікавлені були європейські держави, щоб виникла ще одна національна держава – ще один гравець в політичній грі.

     Негативну роль в цій трагедії відіграли також керівники УНР, зокрема керівник Директорії С.Петлюра, бо своїми неадекватними діями – підписанням договору про мир з Польщею – вони допомогли тій подолати молоду Державу ЗУНР.

     І тут стається гірка прикрість – втрачено ще один шанс об’єднати в одну Національну державу землі Східної і Західної України.

     Отже 1919 р. був дуже нестабільним для всієї України. Директорія своєю політикою копіювання діяльності Центральної Ради, а та копіювала більшовицьку Росію, не отримала підтримки від населення України й, не розв’язавши питання консолідації суспільства, зійшла зі сцени, відкривши ворота російсько-більшовицькій експансії.

     Замість того, щоб організувати війська, Директорія дала початок анархічній отаманщині, виникло багато загонів батьків-отаманів та й просто бандитських угрупувань.

     Тому війська більшовицької Росії, маніпулюючи гаслами та обіцянками, з кінця 1919 р. і на початку 1920 р. вели наступ на всіх напрямках.

     До кінця 1920 р. Україну було вже окуповано.

     Більшовики робили гарну міну за поганої гри.

     Повсюдно влада переходила до Рад і виконавчих комітетів, але поступово Ради перетворювалися на завісу – вся влада опинялася в руках Комуністичної партії більшовиків, а для боротьби з народом створили політичну жандармерію під назвою ЧК-ВЧК.

     Відразу ж після перевороту в листопаді 1917 р. це більшовицьке відомство почало створювати концентраційні табори, які згодом отримали назву ГУТАБ (ГУЛАГ).

     В цей час набирає обертів продрозверстка, коли загони озброєних осіб «чистили» селянські господарства, а в містах – заможних людей і церкви.

     Всіх, хто чинили спротив, відправляли до ЧК як контрреволюціонерів і ворогів народу, а там вирішували, кого – «до стінки», а кого – на Колиму.

     Репресії проти селянства у 1920-1921 рр. призвели до голоду у 1922 р.

     Ось так, в страху, через шантаж та обман, не запитуючи у народів їхньої згоди, створилася нова держава СРСР –комуністична імперія.

     Але не припинилася боротьба українського народу за волю і за свою Національну Державу ні в 20-х, ні в 30-х, ні в 40-х роках.

     А загалом потрібно відверто зазначити, роблячи висновки з причин поразки революції 1917-1921 рр., що розбудувати національну державу опираючись на консервативну ідею неможливо, а в буремні революційні часи й поготів.

ПОДІЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр. В КРЕМЕНЧУЦІ

     Потрясінь чи навіть визначних подій під час революції 1917-1921рр. в Кременчуці не було, як не було їх і під час революції 1905-1907 рр.

     Після жовтневого перевороту та під час революції влада в місті багато разів змінювалась.

     Як загалом по Україні, так, зокрема, і в Кременчуці створюються партії меншовиків, есерів, «Бунд» - загальноєврейський робітничий союз, «Поалей-Ціон» - єврейська радикальна партія, РСДРП(у) – соціалістична партія та ще декілька невеличких партій. Не було жодної національної української партії.

     Все це стосується, власне, міста, бо українців було відносно мало в Кременчуці, а під Кременчуком в січні 1918 р. створені нашвидкуруч генералом К.Прісовським і полковником П.Болбачаном українізовані війська вели нерівний 10-годинний бій з переважальними силами військ Червоної Армії.

     Коротка довідка про зміни влади в Кременчуці.

  • В листопаді 1917 р. в місті було проголошено радянську владу.
  • У 1918 р. в Кременчуці побувала петлюрівська дивізія УНР.
  • У березні 1917 р. створюється повітовий комітет Тимчасового правління.
  • У квітні 1918 р. Кременчук захопили німецькі війська.
  • У 1918 р. в місті випускалися Кременчуцькі кредитні бони номіналом 1, 5 і 10 крб., на зворотній стороні яких було зображено будинок Думи.
  • Влітку 1919 р. Кременчук захопили білогвардійські війська армії генерала Денікіна. Під час вступу в місто було видано наказ «… немедленно собраться Городской Думе и Городской управе последнего до-большевистского состава с изъятием из неё всех большевиков и, в видах успокояния, всех евреев».
  • 29 травня 1920 р. в місто приїхав Й.Сталін, в складі червоноармійських військ.

ВИСНОВКИ

     Ніяк не можна погодитися з твердженнями російської історіографії та деяких вітчизняних істориків, що в Україні у 1917-1921 рр. відбувалася громадянська війна.

     В ті буремні революційні роки усі верстви населення України піднялися на боротьбу за своє визволення від іноземного та внутрішнього гніту. Для цього скрізь, зокрема і в Росії, створювалися національні українські збройні формування.

     Боровся народ з більшовицькими, білогвардійськими, німецькими та польськими окупантами.

     А що ж було?

  • Була російська більшовицька інтервенція, яку організував і направляв В.Ленін. Про це свідчать і офіційні дані щодо складу Червоної Армії, яка наступала на Україну: 95% військовослужбовців були росіянами (виняток склали дві дивізії із нейтральної зони, до складу яких частково входили українці).

     У поході брали участь також 6 тис. башкирів і татар, 5 тис. китайців (здебільшого в спецчастинах Надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією – це частини ЧК), по декілька тисяч мадяр, латишів та кавказців.

     За секретним розпорядженням Реввійськової Ради Росії від 13 листопада 1918 р. за № 48 командирами дивізій, бригад, полків і батальйонів, що рухалися в Україну, мали призначатися тільки росіяни та євреї.

  • Були білогвардійські війська Денікіна, Корнілова, Врангеля, Краснова, які не бажали, щоб українці мали свою державу.
  • Були війська Антанти, які також були проти утворення національної держави Україна.
  • Була цілковита відірваність керівництва Центральної Ради, Української Народної Республіки та Директорії від прагнення українського народу до створення незалежної єдиної національної Держави.

     Своїми діями, а радше бездіяльністю, керівництво УНР і Директорії відкрило широко двері більшовицьким окупантам.

     Все це стало причиною поразки революції, а згодом найбільш жорстокого гноблення народу в складі СРСР.

     Ось тому зіставляючи події, які відбувалися під час і після революції 1917-1921 рр., з подіями 1991 р. та пізнішими, можна зробити висновок про їхню схожість та відмінність.

  • Там розпад царської Росії, а тут – СРСР. І там і тут маємо дві Російські імперії – це незаперечна схожість.
  • Але у 1917-1921 рр. політична еліта не стала на шлях побудови та розвитку державності та національного визволення.

     За сто років в світі відбулися величезні зміни. Розпалися колонії та імперії. Великий вплив мали міжнародні миротворчі, юридичні, економічні і загальнополітичні організації.

     Розпалася і одна з найжорстокіших систем – комуністична, а разом з нею і СРСР.

     Маса політичних в’язнів - дисидентів вийшли на свободу.

     Українські дисиденти згуртувалися, створили політичну партію «Народний Рух», на чолі якої стали Л.Лук’яненко, В.Чорновіл та інші відомі діячі, і почали роботу над створенням незалежної Держави Україна.

     Вони змусили антидержавних комуністів, які перебували при владі, проголосити незалежність України, а також створити всю державну атрибутику: Конституцію, Гімн, Герб, Прапор. Це означало, що в Україні з’явилася національна еліта.

     Але національні лідери України зазвичай не мали належного політичного досвіду й справжнього наукового світогляду. До того ж лідери не були достатньо консолідовані щоб ефективно контролювати держапарат, а також мали мінімальну підтримку з боку населення. Адже саме в першій половині 90-х років, через обвальну сертифікацію-приватизацію («прихватизацію»), яка істотно пограбувала населення і державу, «нові українці» почали відкривати валютні рахунки за кордоном, в офшорах. На повну потужність працював в цей час механізм незаконного збагачення, що дозволило формуватися олігархічному капіталові.

     За президентства Л.Кучми олігархат почав набирати силу, і розпочинався цей процес його зятем В.Пінчуком.

     Помаранчева революція привела до президентського крісла В.Ющенка – досить успішного керівника Нацбанку і прем’єр-міністра, але слабого  в протистоянні з олігархатом.  І однією з найбільших його помилок було допустити до влади підконтрольних Путіну В.Януковича та Ю.Тимошенко, які повністю витіснили фахівців, замінивши тих відданими їм людьми та багато іншої шкоди . Ю.Тимошенко готувала периворот але В. Янукович в останній момент злякався і відмовився.

     В кінцевому підсумку правління Януковича маємо розстріли на Майдані та  його втечу.

     На крові загиблих до влади прийшли корпоративні євреї під проводом П.Порошенка.

     Ось тут – деяка схожість з більшовицьким переворотом 1917 р., коли розвалили царську імперію – тюрму народів, але створили імперію концентраційних таборів. Ці більшовики були єврейського походження і гинули в цьому пеклі в першу чергу.

     Прийшовши до влади, П.Порошенко насамперед перехопив усі фінансові потоки і розставив на всіх рівнях людей виключно єврейського походження, здебільшого не фахових.

     Допустив до влади олігархів, які створили масу партій і утримували їх та уряд. Почався грабунок на всіх рівнях, що й призвело до розвалу економіки, припинення реформ, припинилась евроатлантична інтиграція України .почалася   війна з російськими окупантами – все, чого прагнув Путін.

     Закінчилася каденція П.Порошенка, і олігархи заздалегідь знайшли йому надійну заміну в особі В.Зеленського. Суто як витвір олігархату він успішно продовжує розвалювати Державу Україна, а на її місці корпоративні євреї будуватимуть комунізм в окремій країні для окремого вибраного Богом народу. Це станеться, якщо ми дозволимо їм здійснити цю програму.

 

Далі буде.

Анатолій Суковач, історик

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись

Авторизация