Новини з 1996 року

НАПЕРЕДОДНІ ЗНАКОВИХ ЗМІН

А.Суковач 13 квітня 2021 Iсторiя 2255 0

     В цій роботі я закінчую аналіз подій 19 ст. в його останні десятиліття, і тут же, паралельно, починаю аналізувати початок 20 ст.

     Якщо в долітописній історії йшлося про події тисячолітньої давнини, то наступні історичні періодизації налічували декілька століть. Кінцю періоду Нової історії – 19 ст., і початку Новітньої – 20 ст. відводиться лише декілька десятиліть.

     На зломі століть події отримали значний поштовх, а тому розвивалися стрімко і масштабно.

     Переміни від цих подій визначили подальшу долю буремного 20 ст.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

     З другої половини 19 ст. економічний розвиток України визначили, насамперед, такі галузі як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна – це в Східній Україні, а в Західній – нафтодобувна промисловість. Цей промисловий бум відбувався внаслідок величезних іноземних інвестицій.

     Загалом, ключові позиції в індустрії України захопив бельгійський, французький, німецький, британський капітал.

     На початку 20 ст. іноземним підприємцям належало понад 90% акціонерного капіталу монополістичних об’єднань.

     Із 17 великих металургійних заводів в Катеринославській та Херсонській губерніях більшість були побудовані коштом іноземних підприємців та держав.

     Із 41 домни на металургійних заводах півдня України майже три чверті належало іноземцям, а з  322 заводів, які переробляли чавун та залізо, лише три контролював російський капітал.

     Все це зумовило швидке зростання промислового виробництва.

  • Якщо у 1867 р. Україна виплавляла 0,3% усього чавуну імперії, а Урал – 65,4%, то в 1897 р. – відповідно 40,7 та 35,8%.
  • Видобуток вугілля до початку 20 ст. збільшився майже в 116 разів, склавши у 1900 р. 691,5 млн. пудів (близько 70% від загальноімперського), залізної руди – в 158 разів.

     Поза всяким сумнівом, економіка Російської імперії значною мірою зобов’язана своїм прогресом півмільйонному загону іноземних менеджерів, інженерів та робітників, а також зарубіжним інвестиціям розміром 25 млрд. франків. Лише у 1913 р. в українську економіку було інвестовано 466 млн. золотих крб.. іноземного капіталу.

     А загалом, в чому причина такого шаленого успіху?

  • Величезні інвестування в економіку, а також вклади з новітніми технологіями в розвиток підприємств.

В Росії здавна повелося, що вкладалися кошти по-мінімуму, а прибутки бралися по-максимуму.

  • Корумпована бюрократична державна влада не мала ніякого впливу на діяльність іноземців.
  • Вирішення соціальної програми робочого люду.

     Для прикладу можна навести діяльність Д.Хьюза.

     Разом із синами цей колишній коваль з Уельсу заклав місто Юзівку (Донецьк), збудував 10 шахт, металургійний завод. Наприкінці ХІХ ст. на його підприємствах існувала ефективна система соціального захисту робітників: заробітна платня  від 20 до 150 крб., вдови отримували пенсію в розмірі 10-25 крб., житла робітників забезпечувалися безкоштовним опаленням та водопостачанням, лікування в лікарні на 100 ліжок також було безкоштовним, за навчання дітей у школі стягувалася символічна сума – 5 крб. на рік. Зусиллями Хьюзів у місті було закладено парк площею 6,6 га, вирито великий ставок, а на внески робітників та підприємців збудовано церкву.

     Іноземний капітал все більше розширював свій вплив на економіку.

     Почалася промислова розробка залізної руди в Кривому Розі, для транспортування руди, вугілля, хліба, машинного устаткування, сільгосппродукції створюються залізниці та рухомий склад.

     В Україні остаточно формуються основні промислові райони – Донецько-Криворізький та Південно-Західний.

     Капіталізм набирає обертів.

  • 1887 р. – створюється Південноросійське металургійне товариство.
  • 1889 р. – створено Кримсько-Донецьке товариство вугільної та гірничої промисловості.
  • 1901 р. – створено синдикат «Продпаровоз».
  • 1902 р. – створено синдикат «Продамет».
  • 1903 р. – створено товариство взаємного кредиту гірничих підприємств Півдня України.
  •  У 1880-х роках створюються Південно-Західна та Південно-Східна залізниці. Для сполучення промислових районів 18 травня 1884 р. у Катеринославі відкрився рух на найбільшому в Європі 15-пролетному двоярусному мосту через  Дніпро.

     Раніше – 20 березня 1872 р. - відкрився рух по Крюківському мосту, а у 1874 р. було побудовано у Крюкові вагоноремонтні майстерні. Першим інженером на них був німець К.Шенейн.

     Ремонт товарних вагонів розпочався 15 червня 1898 р., а перші пасажирські вагони – з 01 серпня 1900 р.

     В ті роки на заводі працювало 400 робітників, які забезпечували ремонт 120 вантажних і 20 пасажирських вагонів на місяць.

     До початку 1-ї світової війни це було вже велике сучасне підприємство з тисячою робітників.

     Піднесення економічного розвитку і промисловий бум, які відбувалися в Україні, значно позначилися і на Кременчуці. У 1905 р. в Крюкові засновано товариство чавуноплавильних заводів. Впродовж другої половини 19 ст. – початку 20 ст. Кременчук зберігає значення одного з найважливіших торгівельних центрів на Дніпрі, завдяки його включенню до складу пароплавного руху, що був започаткований  1850р., і в цей час утворюється річковий порт.

     На початку 20 ст. в Кременчуці з’являються нові невеликі і середні заводи, фабрики, майстерні.

     Найбільший внесок в розвиток промисловості в Кременчуці зробили німецькі підприємці: В.Гельцер, М.Рупрехт, К.Бер.

     На початку 20 ст. за кількістю населення, торгівельним обігом і промисловим потенціалом Кременчук увійшов до десятки найбільших українських міст.

     Капіталізм набирав сили. Розширювалися великі діючі підприємства, утворювалися нові. Попит на робочі руки зростав.

     В цей період кількість робітників у Кременчуці коливалася від 6 до 8 тис.

     Виробництво продукції підприємств в Україні неухильно зростало.

     Але необхідно пам’ятати, що за капіталістичних відносин зростає конкуренція, і боротьба за ринки збуту продукції також зростає. Настає момент, коли відбувається перевиробництво – надлишок продукції, і починаються промислові кризи. Особливо цей процес притаманний початковому етапу розвитку капіталістичних відносин. При цьому більш слабкі підприємства закриваються або скорочуються, вивільняючи робітників.

     Під час криз виживають підприємства, які об’єдналися в картелі і стали конкурентоспроможними.

    Ці процеси відбувалися в промисловості України декілька разів за 15-20 років в кінці 19-го і на початку 20-го ст.ст. При цьому відбувалося цікаве явище: під час скорочення робітників найменше звільняли українців. Керівники, власники і адміністратори підприємств високо цінували українських робітників за «…чистоту й охайність їхнього побуту, суворість сімейної моралі, працелюбність та господарський хист».

РОЗВИТОК ЦУКРОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

     У 1887 р. було створено синдикат цукрової промисловості – першу в Росії монополію, до якої, через шість років, входило 203 з 224 цукрових заводів України. Організаторами цього об’єднання були родини Бобринських, Браницьких, Бродських, Терещенків, Харетоненків, Ярошинських.

     За виробництвом цукру Україна вийшла на друге місце в світі – 1,2 млн. тонн проти 1,9 млн. тонн у Німеччині.

     У 40-90-х роках 19 ст. торгівельно-промислова фірма «К.Яхненко – Ф.Симиренко» монополізувала споживчий ринок Росії, потіснила в Західній Європі виробників цукру-рафінаду, цукру-піску та пастили.

     Ці піонери «народного капіталізму» впритул займалися розв’язанням соціальних проблем своїх робітників, а в неврожайні періоди годували тисячі людей.

     Випускник Паризького політехнічного інституту П.Симиренко до середини 19 ст. під Млієвим (Черкащина) створив унікальний дендрологічний парк і сад, який не поступався уманській Софіївці. В спадок від нього ми маємо відомий в світі сорт яблуні, який названо його прізвищем. А ще П.Симиренко фінансував історико-етнографічні експедиції, театральні трупи, виплачував стипендії відомим українським письменникам, вченим, діячам культури, а фонду «вспомоществования украинским артистам, писателям, живописцам» передав майно вартістю 15 млн. крб..

     Меценатство було дуже поширеним явищем серед українських підприємців, особливо з другої половини 19 ст. і на початку 20 ст..

     Особливе місце серед них займає родина Терещенків – нащадків козацької старшини. Вони були меценатами науки, культури, освіти.

     Члени цієї династії позначилися в багатьох сферах виробництва і в банківській сфері.

     Багато часу знадобилося б, щоб описати їхню діяльність, а тому зупинимося на імені найбільш відомого і найближчого з них в часі.

     Михайло Іванович Терещенко (1887–1956 рр.). Він є представником четвертого покоління династії.

     Високоосвічена людина, інтелектуал, володів десятком мов. Продовжувач справи попередників, які заснували «Товариство буряко-цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків».

     Михайло Іванович займався благодійництвом – у Києві та Петербурзі збудував власним коштом консерваторію, театр. Був закоханий у театральне мистецтво, товаришував з О.Блоком, С.Рахманіновим, Ф.Шаляпіним.

     Його картинна галерея налічувала до 15 тис. цінних картин (частину їх порубали шаблями, покололи багнетами або спалили червоноармійці у 1919 році).

     У 1914-1917 рр. очолював військово-промисловий комітет Російської імперії.

     Значною мірою завдяки його фінансовій підтримці (він був одним з найбагатших людей Європи) прийшов до влади уряд О.Керенського.

     У 30-річному віці став міністром фінансів, а з травня 1917 р. – міністром закордонних справ Росії. Відповідав своїм майном та капіталами за ті позики, що їх надавали Росії країни Заходу на ведення Першої світової війни.

     Після приходу до влади більшовиків був заарештований, але не розстріляний, як інші міністри. Його тримали в Петропавлівській фортеці у важких умовах, з допитами. Багато він знав і міг розповісти, наприклад, про зв’язки В.Леніна з керівництвом Німеччини. Мав конкретні докази його діяльності як агента Берліна.

     Було ще одне пояснення тому, що він залишився живий – його дружина француженка Маргарет при зустрічі з В.Леніним та Л.Троцьким запропонувала їм блакитний діамант вагою 48 каратів (третій у світі за розмірами).

     Ще поясненням були величезні активи в банках Європи, які частково М.Терещенко переказав на рахунки більшовицьких лідерів.

     Його таємно звільнили, а радянський уряд офіційно повідомив, що той утік з-під варти.

     В 30-х роках він вже був відомим в Європі банкіром.

     У 1938 р. М.Терещенко встиг вивезти активи банку з Відня до Монако, перш ніж Австрію окупували нацисти. Після цього Гітлер оголосив його особистим ворогом.

     М.Терещенко, володіючи багатьма мовами, плідно працював у міжнародній банківській сфері.

     Помер Михайло Терещенко 01 квітня 1956 р. в Монте-Карло.

     Нащадки М.Терещенка живуть в країнах Європи та в США.

     Один з потомків династії зараз проживає в Україні.

     Мішель Терещенко народився в Парижі 15 вересня 1954 р. Приїхав з Парижу в Україну у 2000 р. і оселився в м. Глухові Сумської обл., гетьманській резиденції, де жили і діяли його предки – козацькі старшини, а згодом великі підприємці-цукрозаводчики.

     Мішель займався бізнесом.

     21 березня 2015 р. йому видали паспорт громадянина України, і він став Михайлом Петровичем Терещенком.

     З великою перевагою виграв вибори мера Глухова, і за три роки багато зробив для міста, але після виснажливої боротьби з представниками Партії регіонів змушений був відмовитися від посади.

     Стрімкий розвиток промисловості і економіки в цілому, який почався в кінці 19 ст. в Україні завдяки іноземному капіталу, почав поступово сповільнюватися. Причиною була так звана націоналізація підприємств, тобто втручання держави в приватний бізнес і підприємництво (як це схоже на нинішні умови).

     Ще гірше сталося напередодні 1-ї світової війни 1914-1918 рр.. Іноземних підприємців почали виселяти з території Російської імперії, відбираючи у них їхній капітал і підприємства – це був крах розвитку промисловості і економіки в Україні.

     Більше ніколи не відбувалося такого інтенсивного піднесення в промисловості і, в цілому, в економіці Російської імперії до нинішнього дня. Не випадково в добу Радянського Союзу всі досягнення з випуску  продукції на душу населення, особливо товарів широкого попиту, порівнювалися з 1913 р.. Дарма, що деякі товари не реалізовувалися з причини низької якості – виробництво йшло на склад, а потім на смітник.

ПЕРЕМІНИ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

     В Російській імперії ставлення до селян було завжди зневажливим і принизливим, тому й не дивно, що Катерина ІІ перетворила їх на рабів-кріпаків.

     Не набагато покращилося становище селян і після скасування кріпацтва у 1861 р.. Навіть наділи землі, які ті мали в своєму розпорядженні, залишалися в руках поміщиків і банків, а частина земель, що мали б перейти у власність безземельних селян, залишалися в земельній общині, без дозволу якої селяни не могли вільно розпоряджатися своїми наділами (дуже нагадує колгоспну систему).

     Переселення селян за часів правління Катерини ІІ почалися з Північного Кавказу. Продовження відбувалося в 19 ст.. На той час ці переселення стали ще численнішими. Українські селяни освоювали нові землі на Поволжі, в Середній Азії, Казахстані, а потім черга дійшла до Сибіру і Далекого Сходу. В цих переселеннях лік йшов вже на мільйони.

     З початком 20 ст. становище селян не покращилося. Капіталізація зачепила і село. В другій половині 19 ст. почалося промислове виробництво цукру, що потребувало великих плантацій цукрового буряку, але і тут селяни не мали з того зиску. Справа в тім, що великі площі землі перебували в руках поміщиків, а окремі невеличкі ділянки селянських земель не могли бути використані під посіви буряка.

     Неврожай 1901 р. став основною причиною селянських виступів, особливо в Харківській та Полтавській губерніях.

     Тут в масових заворушеннях взяло участь 150 тис. осіб, було розгромлено і розграбовано 160 маєтків. Повстання придушували 10 тис. солдатів і поліцейських, на 160 сіл накладено контрибуцію у 800 тис. крб..

     Хоча наприкінці 1904 р. селян урівняли в правах з іншими станами, цей акт не зміг запобігти їхній участі в революційних подіях 1905-1907 років.

     Необхідність змін в аграрній сфері назріла – потрібна реформа. Ось тому 09 листопада 1906 р. вийшов указ прем’єр-міністра П.Столипіна «Про виділення селян з общин», який поклав початок реформам зверху.

     Маючи на меті ліквідувати общини заради створення середнього прошарку селянства, влада передавала найродючіші землі «сильній меншості», яка виходила з общин. В подальшому ці заможні селяни одержали назву куркулі.

     Упродовж 1907-1916 рр. в Україні було створено 981697 хуторів та відрубів.

     Адже хутори були типовою формою господарювання в Україні ще з 17 ст.. Хутори створювалися різними верствами населення: гетьманами, козацькою старшиною, монахами, міщанами, козаками, купцями.

     Через спадкоємство хутірська система зміцнювалася та розширювалася.

     За півстоліття до столипінської  реформи найбільше хуторів було на Полтавщині.

     Результатом реформи стало зниження на 29% темпів розорення селянства.

     Приватизація землі зупинила скорочення кількості середняцьких господарств.

     З 1910 по 1913 рр. посівні площі в українських губерніях зросли майже на 1 млн. десятин.

     Реформа дещо сповільнилася після вбивства у вересні 1911 р. анархістом-соціалістом Д.Багровим П.Столипіна (до цього на нього було скоєно 11 замахів). Як потім було встановлено, Багров був агентом охранки. Він був кілером   і , за сумісництвом, провокатором. За свої послуги щомісячно отримував 100-150 крб.

     Отже заходи, які проводив П.Столипін, були не до вподоби російській системі, і кожен прояв лібералізації викликав у неї спротив – все мало залишатися без змін, особливо стан селянства.

ПРО НАУКУ ТА НАУКОВЦІВ

     В умовах, коли більшість населення на українських землях не вміли читати і писати, а успіхи в розвитку освіти були незначними, прогрес в науці був вражаючим.

     В другій половині 19 ст. виникла плеяда видатних вчених світового рівня на підросійській Україні, яких вважали росіянами.

     Згадаймо лишень деяких тогочасних визначних науковців.

  • Світової слави набув вчений етнолог-етнограф М.Миклухо-Маклай, що його дослідження Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії не втратили свого значення і дотепер.
  • М.Условий – засновник київської школи теоретичної фізики.
  • М.Бекетов – вчений-хімік, який, працюючи в Харківському університеті, першим в світі став викладати фізичну хімію.
  • Ембріологи А.Ковалевський, І.Мечников і М.Гамалія, які заснували першу в Російській імперії й другу в світі бактеріологічну станцію, а також почали успішне лікування таких страшних хвороб, як чума, холера, туберкульоз.
  • М.Пильчиков, що зробив значний внесок в розвиток електротехніки, започаткував нову дисципліну – ядерну фізику.

     Якщо в Придніпровській Україні наука розвивалася як частина загальноросійської, то на західноукраїнських теренах було закладено фундамент національної науки. ЇЇ основою стало наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) – науково-культурна суспільна організація, заснована 1892 р.. НТШ об’єднало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних і державних діячів Західної і Придніпровської України, інших держав. Членами і активними діячами НТШ були А.Барвінський, М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, С.Томашевський та інші. Згодом НТШ стало основою створення Української Академії наук.

     Одному з видатних українців, вченому зі світовим іменем присвятимо нашу увагу.

     Йтиметься про Івана Павловича Пулюя (1845-1918 рр.).

     Короткий витяг з біографії І.Пулюя:

  • У 1872 р. закінчив фізико-математичний факультет Віденського університету.
  • У 1876 р. І.П.Пулюй одержав вчений ступінь доктора натурфілософії, захистивши дисертацію на тему «Залежність внутрішнього тертя газів від температури».
  • У 1884 р. очолив кафедру фізики Німецької вищої школи (нині Чеський технічний університет) в Празі, яку він у 1903 р. перетворив на першу в Європі кафедру фізики і електротехніки. З 1888 по 1889 рік Іван Павлович був ректором цієї школи і державним радником з електротехніки.
  • У 1916 р. йому запропонували посаду міністра освіти Австрії, від якої він відмовився за станом здоров’я.

     Помер у 1918 р. в Празі, де і похований.

ПРО ЙОГО СВЫТОВЕ ВІДКРИТТЯ

  • У середині 1890-х років І.П.Пулюй зосереджується на теоретичних і практичних дослідженнях Х-променів, і публікує на цю тему в «Доповідях Віденської академії наук» свої статті. Ба більше, створена І.Пулюєм лампа давала змогу побачити ці невидимі для людського ока промені, і це було феноменальним досягненням.

     За допомогою цієї «Катодної лампи» Пулюй виявляв аномалії кісток у людей і місця переломів, але не встиг запатентувати своє відкриття.  

     Цим скористався В.Рентген, який не мав жодного стосунку до роботи над Х-променями. Він уважно стежив за перебігом робіт І.Пулюя і, поцупивши знімки і саму лампу, за тиждень запатентував в Берліні винахід, за що його нагородили Нобелівською премією.

     Дізнавшись про це, І.Пулюй звернувся до славнозвісного А.Ейнштейна за підтримкою, на що останній відповів: «Що сталося – не змінити. Нехай залишається Вам сатисфакція, що й Ви зробили свій внесок в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А якщо подумати, то все має свою логіку. Хто стоїть за вами, русинами, яка культура, які акції? Прикро це Вам чути, але куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном – уся Європа».

     Не залишався осторонь громадського життя – створює товариство у Празі, яке допомагає українським емігрантам. Також І.Пулюй закладає фонд допомоги студентам.

     Багато зусиль патріот доклав, аби вибороти право поширювати Біблію українською мовою для земляків у Російській імперії. Разом із П.Кулішем та І.Нечуй-Левицьким долучився до повного перекладу Біблії українською мовою.

     У 1915 р. видав низку статей і дві брошури німецькою мовою. В них він обґрунтував тезу про необхідність створення самостійної держави, яка стане ключем до миру і стабільності в Європі. Зокрема, понад сто років тому в брошурі «Україна та її міжнародне значення» наголосив: «Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому в її визволенні мають бути зацікавлені не лише ці держави, а й ціла Європа». Ніби сьогодні сказано!

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

     На межі 19-20 ст.ст. в українському, як і в російському та, загалом, європейському інтелектуальних середовищах формувалися такі напрямки політичної думки: лібералізм, соціалізм, націоналізм, але жоден з них не став цілісністю.

     Особливістю створення українських політичних партій було те, що інтелігенція розвивалась не в своєму середовищі.

     Щоб реалізувати себе і досягти чогось в житті жителям України потрібно було перебиратися на російські землі і шукати там підтримки.

     Перші політичні партії Східної України виникли на базі «Братства тарасівців», драгоманівської «Вільної Спілки», Революційної партії та Всеукраїнської загальної партійної організації.

     У загальнонаціональному питанні всі вони залишалися на позиціях культурологічної теорії нації. Оскільки вони, майже всі, формувалися під впливом російських партій, то ідейно не стояли на державницьких позиціях нації, тобто кінцевою метою не було створення національної незалежної держави, а лише автономії в складі Росії.

     У формуванні ідеї української державності взяли участь також інтелектуали з подвійною лояльністю, ліберали-«общероси» і відомі діячі як-то В.Вернадський, М.Туган-Барановський, І.Петрункевич та інші.

     Автономія складала основу ідей українських партій, і це визначало розвиток подальших доленосних подій.

     Першою українською загальнонаціональною партією стала Революційна українська партія (РУП), створена 1900 р. в Харкові особами, які сповідували марксизм: Д.Антоновичем, І.Стешенком, П.Канівцем, народником Б,Ярошевським, націоналістом М.Міхновським, членами робітничих і студентських гуртків. Значна частина РУПівців – це харківські студенти та полтавські семінаристи, які захоплювалися російським визвольним рухом.

     Аналогічних поглядів дотримувалася українська студентська громада С.-Петербургу, до якої входили Б.Садовський, Л.Мацієвич, В.Мазуренко, Є.Косач та інші.

     Найбільш радикальним та послідовним був М.Міхновський, який, засуджуючи народників, закликав об’єднуватися «… бо за помилки доведеться в майбутньому заплатити великою кров’ю – треба готуватися до кривавої нещадної боротьби».

     У грудні 1905 р. РУП розкололася на окремі групи, а одна з них проголосила себе українською соціал-демократичною «Спілкою» і увійшла до меншовицької фракції РСДРП.

     Решта членів РУП, очолювані С.Петлюрою, М.Поршем, Д.Антоновичем, В.Винниченком, створили українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). ЇЇ програма – територіальна автономія в складі Росії.

     І Леся Українка долучилася до догматичного соціалізму.

     Впродовж 1905-1916 рр. в Україні порівняно сильними й чисельними були суто російські радикально праві, монархічні та чорносотенні партії:

«Союз російського народу», «Російське братство», «Товариство російських патріотів».

    Ці партії були під патронатом охранки, а на їхньому рахунку було багато вбивств, погромів, провокацій.

     На початку 20 ст. населення України, в основному, складалося з селян, які за своєю ментальністю ніяк не сприймали соціалістичні ідеї. Соціалізм для них був чужим. Селяни вели боротьбу за своє визволення не маючи загального керівництва – еліти, яке вони втратили після знищення козацтва Катериною ІІ.

     Вони не мали ніякого зв’язку з партіями, а тому усі заворушення відбувалися стихійно.

ПОДІЇ В СХІДНІЙ УКРАЇНІ 1905-1907 рр.

     Передумовою революції 1905-1907 рр. були:

  • загальнополітична та економічна кризи;
  • зволікання влади з остаточним вирішенням аграрної політики;
  • небажання і неспроможність самодержавства взяти курс на продовження реформ.

     Ганебна поразка Росії у війні з Японією у 1905 р. та розстріл мирної демонстрації у Петербурзі, який увійшов в історію як «Кривава неділя», були безпосереднім приводом для початку революції.

     В Україні прокотилася хвиля страйків, які відбулися у Катеринославі, Харкові, Миколаєві, Одесі.

     Слідом за подіями, які сталися в Росії, утворюються робітничі Ради та профспілкові осередки, а для самооборони створюються бойові загони, які згодом стали опорою для російських есерів, більшовиків та анархістів.

     Збройні повстання траплялися серед солдат і матросів.

     14 червня 1905 р. в одеському порту виникло повстання на броненосці «Потьомкін». Серед керівників повстання були українці Г.Вакуленко та О.Матюшенко, а серед офіцерів – член РУП О.Коваленко.

Зчинилося повстання на крейсері «Очаків», очолюване лейтенантом П.Шмідтом.

     Повсталими саперами у Києві керує Б.Жаданівський.

     Тут варто зауважити, що робітники в Україні перебували в різних умовах. На заводах і фабриках , заснованих іноземцями, для робітників створювалися належні соціальні умови, а тому їм не було сенсу виступати проти своїх господарів.

     Зважаючи на те, що в Кременчуці великі підприємства перебували у власності іноземців, більшість робітників мали задовільні умови праці і соціальний захист, а це визначало і політичне життя міста.

     У Кременчуці на той час майже половину населення становили євреї, які неохоче брали участь в різних протистояннях, обмежуючись деклараціями та закликами.

     Обмежилося в місті декількома маніфестаціями та, у грудні 1905 р., заснуванням Ради робітничих депутатів.

     Та вже 12 грудня 1905 р. у Кременчуці, Крюкові і Кременчуцькому повіті запроваджується воєнний стан з військово-польовим судом.

     За цих обставин революційні події у Кременчуці не набули розвитку.

ПОЛІТИЧНІ ПОДІЇ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

     Тут відносини між українцями та владою дещо відрізнялися.

     Річ у тім, що землі Західної України наприкінці 18-го та на початку 19-го століть після остаточного поділу Польщі, під владою якої ці землі перебували, було розділено між Австрією, Пруссією та Росією.

     Пріоритетними були німці, угорці, поляки. Українців витісняли з усіх сфер життєдіяльності, обмежуючи в правах і переслідуючи українську мову.

     Але кріпацтво тут було скасовано ще на початку 19 ст.

     На відміну від жорстокого царського режиму, в Австро-Угорській імперії Габсбургів ще в середині 19 ст. відбулися демократичні зміни під тиском представників усіх верств населення.

     Революція 1848-1849 рр. привнесла багато змін до імперії Габсбургів. Австрію було проголошено конституційною монархією. Відразу почали виникати національні партії.

     В Галичині було створено Головну Руську (не російську) Раду, яка згуртувала інтелігенцію.

     Хоч і продовжувався тиск на українців, але на виборах до загальноімперського парламенту (Рейхстагу) потрапило 38 українців (це становило лише 8% від загальної кількості депутатів).

     Тут доречно зауважити, що ще в першій половині 19 ст. в Західній Україні створювалися зі студентів та інтелігенції гуртки та громади, які в своїх друкованих виданнях звеличували національно-визвольну боротьбу народу часів Хмельниччини, поетизували таких історичних осіб як Довбуш, Морозенко, Бойчук та гайдамацьких ватажків. В Закарпатті діяло «Товариство народної літератури».

     З ініціативи Головної Руської Ради було вперше, після часів Хмельниччини, публічно заявлено, що ГАЛИЦЬКІ ТА НАДДНІПРЯНСЬКІ УКРАЇНЦІ НАЛЕЖАТЬ ДО ОДНОГО НАРОДУ. В цей же час було прийнято НАЦІОНАЛЬНУ СИМВОЛІКУ – СИНЬОЖОВТИЙ ПРАПОР.

     Але Рада та її філії на місцях виступали за національно-територіальну автономію у складі Австро-Угорщини, та не бачили окремого державного утворення. Останнє було спільним в ідеологіях партій і громад Східної  і Західної України.

     Але і тут ми знаходимо різницю, яка полягає в тому, що Західноукраїнські партії в своїх програмах не пропагували соціалістичних ідей, а переважно НАЦІОНАЛЬНІ.

     Тому Рада ініціювала створення національної гвардії в містах та селянської самооборони.

     За її (Ради) ініціативи виникла науково-просвітницька організація «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка – попередниця Академії наук України.

     Великого значення набували спортивні товариства «Сокіл», «Пласт», «Січ». В подальшому ці товариства отримали статус військових організацій.

     Саме з «Січі» походить військова організація «Українські січові стрільці».

     На початку 20 ст. в суспільно-політичному житті почала відігравати велику роль греко-католицька (уніатська) церква. ЇЇ видатним лідером у той час був митрополит Андрей Шептицький, який перетворив уніацтво на справжню українську церкву.

     Великим випробуванням для усіх політичних партій і для всього українського народу стала Перша світова війна, розпочата імперіалістичними державами за переділ світу.

     Утворилися ворогуючі військово-політичні блоки. Росія входила до Антанти (Англія, Франція, Росія та їхні союзники – Італія, США, Японія).

Антанті протидіяв Четвертний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія).

     В найгіршому положенні в цьому військовому протистоянні опинилася Західна Україна.

Найстрашніший фактор в цьому конфлікті – ШОВІНІСТИЧНИЙ ЧАД, що культивувався цими державами.

    На підтримку Австро-Угорщини висловилися переважна більшість суспільно-політичних організацій українців.

     Головна Українська Рада у своєму Маніфесті закликала український народ «стати однодушно проти царської імперії… . Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України».

     З аналогічною відозвою до українських буковинців  звернулася інша українська партія.

     До легіону українських січових стрільців записалося 28 тис. галичан, але австрійська влада дозволила включити до легіону лише 2500 українців, озброївши їх важкими гвинтівками Верндля, на той час вже знятими з озброєння. Не йняла віри австрійська влада українцям, небезпідставно припускаючи, що ті можуть розвернути зброю проти неї.

     Зауважимо, що більшість австрійських українців воювали на італійському та сербському фронтах, що певною мірою пом’якшило братовбивчий характер війни.

     Загалом до австро-угорської армії було мобілізовано 250 тис. українців.

     До лав російської армії було мобілізовано 4,5 млн. українців.

     Більшість українських партій та організацій підросійської України виступали за перемогу Росії у тій війні.

     Траплялися й такі випадки, коли русофіли із Західної України, на перебуванні у Києві, створили Карпатсько-руський визвольний комітет, публікували звернення до галичан із закликом боротися за Росію. А частина членів УСДРП із Наддніпрянщини сформували у Львові «Союз визволення України», який орієнтувався на Німеччину та Австро-Угорщину.

     Та чим далі продовжувалася війна, тим швидше вивітрювався шовіністичний чад з обох сторін.

     У серпні-вересні 1914 р. в результаті боїв на 450-кілометровому фронті в Галичині та Північній Буковині, де з обох боків брало участь 1,5 млн. вояків, російські війська захопили Тернопіль, Львів та інші міста Західної України. Після цього в Галичині почалися арешти уніатського духовенства, інтелігенції, демонтувалися українські друкарні, у глиб Росії вивозилися десятки тисяч галичан і буковинців, 200 уніатських громад було перетворено на православні російські парафії, а А.Шептицького було вивезено до Курська.

     По тому, як у червні 1915 р. російські війська відступили з Галичини, австрійська влада спрямувала терор на членів уніатських громад, навернених у православ’я. Було створено 21 концтабір, де загинули десятки тисяч галичан, звинувачених у москвофільстві.

     Війна завдала великої шкоди народному господарству України. Гостра нестача робочих рук дедалі більше політизувала село. Для села хвилі мобілізації до війська були такими спустошливими, що на початку 1917р. там майже не лишилося працездатних чоловіків.

     У 1916 р. в Україні було 193 тис. страйкуючих робітників та 161 масове заворушення на селі.

 Посилилися антиурядові та антивоєнні настрої серед військовослужбовців царської армії на фронтах, які пролягали теренами України. Занепав дух війська: на кожні 100 вбитих солдатів в російській армії припадало по 300 військовополонених, в той час як у британській – по 20, німецькій – 26, французькій – по 24 полонені на 100 загиблих.

     Різко погіршилося матеріальне становище робітників України. Навіть на підприємствах , що належали іноземцям, соціальне становище робітників занепало, бо власників заводів та інженерний склад було вигнано з імперії, а підприємства «націоналізували».

     Однак позиція українських партій в Східній Україні в роки війни та опісля лишалася незмінною: як і раніше, вони вважали, що вирішення питання державності є можливим лише в межах національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської республіки. Тільки Катеринославський ініціативний комітет Українського самостійницького союзу становив виняток із загального правила, обстоюючи принцип незалежності.

ВИСНОВКИ

     Період з кінця 19 ст. і на початку 20 ст. був генеральною репетицією до основних подій – Лютневої  революції 1917 р. та їх продовження після жовтневого перевороту 1917 р.

     Цей період визначний тим, що в ньому почалося національне відродження і формувалася українська інтелігенція, а в її середовищі виникали політичні громади і партії.

  • В Східній Україні більшість інтелігенції формувалася не в народному середовищі, а під впливом поглядів російської інтелігенції.

Це не було її виною, а її бідою.

  • Століття окупаційного гніту Росії далися взнаки. На території України не було можливості здобути освіту - вищі і середні навчальні заклади було закрито. Щоб реалізувати себе,  доводилося перебиратися в метрополію, що вплинуло на подальший розвиток свідомості та політичних поглядів.
  • Українська інтелігенція не стала елітою свого народу, бо була далекою від нього.

Невеличка ремарка – Катерина ІІ була свідома того, що робить, бо, знищивши українське козацтво, вона позбавила захисту народ, організувати і очолити який було вже нікому.

Ось тому всі народні виступи були локальними, стихійними та не мали успіху.

  • Програми українських партій копіювали зміст російських, а тому декларували національно-культурницьку автономію України в складі Росії.
  • Політичні події в Західній Україні відрізнялися своєю радикальністю і прагматичністю.
  • Деякою мірою режим Австро-Угорщини був м’якшим порівняно з російським, що дозволяло домагатися певних політичних поступок від влади.
  • Інтелігенція була елітою народу і його організатором.
  • На платформі автономії стояли і західноукраїнські політичні партії. Але, на відміну від східноукраїнських партій з їх національно-культурницьким напрямом в автономії, західноукраїнські мали національно-державницьку позицію.
  • Під час Першої світової війни політичні партії в своїх програмах вже декларують українську державну незалежність.
  • Створюється корпус Українських Січових Стрільців (УСС).
  • Утворюється «Союз визволення України» як політична партія.
  • Виникла Головна Українська Рада, яка в своїй програмі ставить за мету створення самостійної держави Україна.
  • Вперше було задекларовано, що галичани і наддніпрянці є єдиним українським народом.
  • Створюється національна гвардія в містах та загони самооборони в селах.
  • Прийнято національну символіку – синьо-жовтий прапор.

Але населення Західної України крім війни спіткало ще одне лихо. Виснажені війною Німеччина та Австро-Угорщина 05 листопада 1916 р. проголосили незалежність Польщі. До складу Польщі увійшло 10 губерній. Національному руху завдається сильного удару, бо Галичина підпорядковується польській адміністрації, з усіма негативними наслідками цього правління.

 

ДАЛІ БУДЕ

 

Анатолій Суковач, історик

Поділитися з друзями

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись