Новини з 1996 року

Завод перекупили, ветеранів «відпустили»...

Едера Бедьо 22 жовтня 2015 15:50 443 0

Історія Кременчуцького хлібозаводу має повернути цікавого читача сучасності до буремних років Другої світової війни, коли після визволення Кременчука від німецько-фашистських загарбників постало питання відбудови міста. Адже під час боїв на фронтах і гітлерівської окупації в тилу не тільки загинули тисячі кременчужан, а й була знищена інфраструктура рідного міста. Малими, але з великим напруженням мобілізованими силами мешканців слід було відновити підприємства, котрі забезпечили б життєдіяльність населення – електростанцію, водогін, залізницю, збудувати тимчасовий міст через Дніпро...

Як свідчать старожили, до Кременчука спочатку доставили три енергопотяги, які за короткий термін встигли подати електроенергію на центральну частину міста та підприємства, що почали відбудовуватися. Американські турбіни цих потягів забезпечували місто електроенергією аж до 1952 року, поки не була введена в експлуатацію електростанція в районі нинішньої зупинки громадського транспорту «Міський сад».

Завдяки стабільному електропостачанню була відновлена робота підприємств з виробництва найнеобхідніших продуктів харчування. І, в першу чергу, в непристосованих приміщеннях на березі Дніпра, які дивом уціліли під час війни, було налагоджене випікання хліба для населення – поки чоловіки «добивали фашистського звіра в його лігвищі», біля печей хлібозаводу, іноді по вісімнадцять годин на добу(!) працювали жінки та підлітки.

Широкого асортименту хлібобулочних виробів тоді не було: сорт хліба вироблявся один – «чорний», однак для багатьох і він був бажаніший за саме життя!

У приміські села навіть такий хліб не завозився аж до 1955–го року, та і в місті його продаж обмежувався кілограмом «в одні руки» - спогади неприємні чи ностальгічні? Як для кого...

На присвячену Дню працівників харчової промисловості зустріч ветеранів хлібозаводу зібралася нинішнього року лише маленька частинка тих, хто у ті, тепер далекі часи, вдень і вночі, у спеку і холод героїчно вистоював довгі робочі зміни біля печей. Працював, аби щодня – у будні, вихідні та свята - земляків радувала головна ознака українського столу - свіжоспечений і ще теплий хліб...

Із ностальгією, в якій є велика доля істини, згадують ветерани радянські часи – якою б не була та влада, однак про пенсіонерів і ветеранів завжди - не згадуючи професійні свята! -  пам’ятали і допомагали, чим могли. Але часи змінювалися, змінювалися і директори, згодом – власники заводу... І врешті-решт, про піонерів виробництва хліба у післявоєнному Кременчуці забули.

Про те, яким чином нові власники колишнього хлібозаводу диктують свої порядки, свідчать ветерани нинішнього Кременчуцького хлібокомбінату.

- Я пішла на пенсію, коли підприємство викупили брати-хазяїни з Кіровограда, – розповідає колишня начальник виробничо-технологічної лабораторії Валентина Миколаївна Мисик . – І коли завод перейшов у приватну власність, про ветеранів і пенсіонерів забули – не запрошують на свята, не вітають з Днем працівників харчової промисловості, з Днем народження. Мало того, нас навіть не пускають за заводську прохідну: коли проходили збори акціонерів, нас заводили та виводили із заводу ледве не під вартою – нібито ми якісь шпигуни! Таке ставлення до ветеранів викликає жаль, адже особисто я віддала рідному підприємству тридцять шість з половиною років – зайшла на завод дівчиною з інституту, а вийшла – бабусею!

Підтримала свою колишню колегу і Інна Мамчур, технолог хлібопекарного виробництва:

- За усе своє довге життя я не працювала ніде, крім хлібозаводу, і віддала рідному підприємству більше тридцяти семи років, - говорить Інна Михайлівна. – Брав мене на роботу у 1958 році директор Іван Павленко... Скільки їх за чотири десятки років змінилося!

Інну Мамчур неодноразово вибирали делегатом партійних конференцій, представницею на виставки пекарного мистецтва, навіть доручали вирішувати конфлікти з постачальниками та реалізаторами продукції.

- Якось сказала високому міському адміністратору: «Це – хліб, ви йому повинні вклонитися!» - розповіла Інна Михайлівна. – Чиновник не образився, підтягнув штанину і став на одне коліно. А як же інакше?!

А колись Інні Михайлівні довелося пригощати кременчуцьким хлібом навіть голову Ради Міністрів УРСР Ляшка:

- Подякував, потисну руку, - згадала давні часи жінка-ветеран хлібозаводу. – А зараз ми стали нікому не потрібні - відпустили нас немов у вільне плавання...

Тетяна Карабанова працювала начальником зміни хлібозаводу з 1976 по 2011 рік. Після оформлення пенсії ще рік ходила на роботу. Здається, Тетяна Василівна одна з тих, кого...

- І колишнє, і нинішнє керівництво заводу мене регулярно вітає з усіма святами, - запевняє вона.

Ну що ж, повіримо пенсіонерці на слово  – так воно нібито і повинно бути... 

Юрій Сіора

Теги: Життя Кременчука Скарги

Поділитися з друзями

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись