Новини з 1996 року

Як досягти примирення після війни?

Юлія Билина 09 жовтня 2015 11:37 1380 0

Чому мешканці Донбасу так легко повелися на російську пропаганду? І чи вдасться нам із ними порозумітися після річного збройного протистояння? Як процесу примирення може допомогти досвід учасників Другої світової війни? Про це «Програма Плюс» говорила з Олегом Овчаренком, кременчужанином, який входить до миротворчої місії ОБСЄ.

Кременчуцький громадський діяч Олег Овчаренко вже більше ніж півроку займається проектами, спрямованими на досягнення порозуміння між мешканцями Донбасу та іншої частини України. Напередодні його чергового відрядження у складі миротворчої місії ОБСЄ на Донеччину та Луганщину «Програма Плюс» вирішила розпитати про настрої тамтешнього населення.

– В Україні є команда людей, що працює з методикою ненасильницької комунікації, – розповів Олег Овчаренко. -  Нас запросили до складу місії ОБСЄ, що займається  формуванням діалогу, довіри в постконфліктних середовищах. Я брав участь у кількох поїздках:  до Красноармійська й Новогродівки, а мої колеги ще були в Краматорську. А цього разу збираюся у Слов’янськ і Сєвєродонецьк.

Як Ви гадаєте, чому люди на Сході так категорично не сприйняли Майдан? Вони вважали Януковича таким мудрим президентом?

– Під час спілкування з людьми я зробив для себе якісь відкриття. Найперше в тому, що на Донбасі  велике значення мають шахти. Наприклад, у Красноармійську 90% міського бюджету формує шахтоуправління і якась шахта. Тобто місто фактично існує за рахунок цих двох великих підприємств.

З того, що мені розповідали: коли молода людина закінчує школу, у неї є нормальна перспектива йти працювати на шахту. Після коротенького випробувального терміну він матиме зарплату 12-16 тисяч гривень, а то й більше. Хлопці планують собі життя: хочу мати машину.  Два роки попрацював – і маєш. Треба швидше – беру кредит. За такого рівня зарплати кредит – не проблема. Далі хочу квартиру, одружитися… Таким чином життя було влаштоване в багатьох містах Донбасу. Зрозуміло, що директор шахти – «уважаємий чєловєк». Його слухалися, голосували за того, за кого він просив…

І раптом із початком Майдану люди відчули небезпеку. Небезпеку втратити оце все, стабільне життя.  Якісь пацани в Києві… їм не подобається наш Янукович… і наша система координат, у якій нам комфортно й безпечно.

Ми, мешканці центральної України, давно живемо в іншій реальності. Ми звикли до невизначеності, нам усе одно, хто директор КрАЗу. Ну, не знаю я його, чесно. І мені якось байдуже, бо він не впливає на якість мого життя. Я маю інші пріоритети: щоб ніхто не заважав займатися своєю улюбленою справою.  Нас ніхто не заганяє на прохідну. А там інша картина світу. Тому я розумію, що події в Києві вони сприйняли як пряму загрозу. Бо «якщо зараз директора моєї шахти звинуватять у зв’язках із Януковичем, це може вдарити по мені. Хтозна, що буде з цією шахтою… А я більше нічого не вмію робити… моя родина не зможе виплачувати кредит… Як ми будемо жити?»

– Так з’явилася ідея «Росія, прийди!»...

– Ця ідея могла бути просто вкинута. А могла виникнути просто від відчаю. Моя версія: їм хотілося стабільності й символом такої стабільності є «прохідна» –  щось потужне і зрозуміле. Такою є саме РФ.  Те, що відбувається на Майдані, –  воно неструктуроване, не потужне, не зрозуміло,  хто головний. А в Росії відразу зрозуміло, хто головний. Тому та модель була зрозуміліша. «Ми хотім, как в Россіі» – ми не хочемо самі за себе відповідати, думати, як мені годувати сім’ю, хочу працювати на своїй шахті, виплачувати кредит і не чіпайте мене.

Як порозумітися з такими людьми?

– Їх треба прийняти й спробувати зрозуміти. Знаєте, люди в стресі, багато хто втратив своїх рідних, домівки… Те, що вони можуть зараз казати, транслювати – це не зовсім те, у що вони вірять насправді.   Часто це можуть бути просто слова. А ми сприймаємо їх як зраду. Установка «це наші хлопці гинуть через них» - неправильна.

 

У Франції також виникало питання: як жити з тими, хто здав країну німцям

Зараз дуже велика міжнародна увага прикута до Донбасу. Постійно відбуваються якісь проекти для того, щоб цих людей якось інтегрувати, показати, що їх їсти ніхто не буде, що  їх не залишать сам на сам, що їх підтримають. 

До речі, у Франції після війни також з’явилися ідеї, що хтось же здав країну німцям. Фашисти завоювали всю Францію за 37 днів.  Зрозуміло, що було підпілля, але ж існувала й колаборація. І коли після звільнення Франції Шарль де Голль прийшов до влади, з’явилося питання: що робити з колаборантами? Але коли порахували, скільки в країні колаборантів, то виявилося: їх більше, ніж діячів руху опору. І тоді де Голль сказав: Франції всі дорогі. Так і Україні мають бути всі дорогі. Навіть ті, хто колись казав «Путін, прийди!» З тих людей, з якими я спілкувався, воювати ніхто не хоче. І взагалі ось такого поділу, що оце ми – Донбас, а оце ви – Україна, немає.

Війна – взаємне горе…   

Нещодавно Ви повернулися зі Швейцарії. З чим була пов’язана поїздка?

– Ми вже чотири роки співпрацюємо з організацією, що називається «Основи свободи» й входить до міжнародної організації «Ініціативи змін».

У швейцарському місті Ко є великий центр Миру та порозуміння. Нас запросили туди на конференцію і тренінг.   Власне, була нагода повчитися та поспілкуватися з представниками різних країн. До речі, центр Миру існує, здається, з 1946 року. Із легенд, що саме там досягли порозуміння німці з французами після Другої світової війни. Була така відома в історії жінка Ірен Лор, лідер французького руху опору фашистам. Німці знищили всю її родину. І коли постало питання: як будемо будувати Європу, багато країн бачили майбутнє без Німеччини. Бо надто свіжі були спогади про терор, влаштований фашистами в багатьох країнах. Ірен Лор запросили на конференцію, бо в неї була свіжа травма. Але в Швейцарію також запросили й німецьку делегацію. І коли вперше вона їх побачила, то категорично відмовилася мати будь-які стосунки. Три дні Ірен Лор просто не виходила зі свого помешкання. За цей час  в ній відбулася якась внутрішня робота. А потім вийшла і сказала: не може бути Європи без Німеччини. І далі німці почали виходити на сцену й просити в неї пробачення. І так само вона просила пробачення за свій гнів, бо війна – це взаємне горе, ми можемо зрозуміти біль один одного. І ось ця ідея взаєморозуміння живе й по сьогодні. Нам простіше зрозуміти, як це боляче, аніж розбиратися, хто правий.

Я був здивований, коли німецькі діти сказали, що в їхніх родинах не говорять про війну 

Ваша організація оголосила якийсь історичний проект, пов’язаний зі спогадами про Другу світову війну. Розкажіть про нього детальніше

– Цей проект мав початися ще в 2013 році. Я домовився з  представниками молодіжної польсько-німецької фундації, що разом реалізовуватимемо проект, пов’язаний із родинною усною історією та місцями пам’яті. Але почався Майдан і якось було не до того. Повернулися до проекту лише цього року. Ідея така: існують місця пам’яті, пов’язані з Другою світовою війною і тоталітаризмом. І наші три країни пережили тоталітарні режими – кожна у якийсь свій спосіб.  Тож хочемо  зібрати саме родинні спогади. Не ту героїку, що в книгах існує, а історії, які передаються від покоління до покоління в звичайнісіньких родинах.

У лютому ми провели семінар в Освенцимі й після того запросили до участі в проекті молодь, що підтримує зв’язок зі своїми дідусями, бабусями чи вже прабабусями.  Хотіли зібрати історії, що показують якісь суто людські речі, можливо навіть сентиментальні.

Ми вирішили, що це буде цікаво саме молоді, бо це вже третє чи четверте покоління після війни, якій точно немає чого ділити. Ще хотілося б, щоб це були якісь місця пам’яті. Бо при вивченні української історії у нас якось відсутні національні місця пам’яті. Натомість для поляків і німців такі місця мають велике значення.

 Я особисто проти величі. Мені імпонує, коли історію показують через якісь людські речі.  Наприклад, Аушвіц – місце знищення євреїв. Збереглися  вцілілі фотографії. Ось жила родина, ось їхні діти, вони десь відпочивали на морі, ось так виглядало  їхнє помешкання. А загинула ця родина в газовій камері. Ось через такі історії можна більш глибоко відчути, що таке тоталітаризм, оте зло, що нищить людей, їхні родини…

Тому ми взяли три ключових місця:  в Польщі – Аушвіц, в Німеччині – Берген-Бельзен, тобто місця концентраційних таборів, а в Україні – тюрму на Лонцького у Львові, де нині Музей-меморіал жертв окупаційних режимів.  

Відібрали для участі молодих людей 18-20 років, у яких є мотивація працювати з родинною історією. Серед учасників виявилася родина, в якій дідусь залишив записані спогади про війну. Є родина учасника ОУН-УПА. У другій – навпаки, дідусь був червоноармійцем, дійшов до Берліна. Це для нас цінно, бо в Україні поки що немає єдиного бачення історії.

Зараз учасники отримали завдання взяти інтерв’ю у найстаршого члена родини. Якщо немає вже дідусів, що воювали, то ще можуть бути живими діти війни або інші свідки. Фінальний етап десь намічений на жовтень. Родинні історії будуть презентовані спочатку в Освенцимі.  Потім розмістимо їх на сайті.

До речі, зіткнулися з однією несподіванкою для нас. Німецька молодь повідомила, що у їхніх сім’ях не говорять про війну. Ніхто не говорить: ні дідусь, ні бабуся, ні прабабуся, немає цієї теми взагалі. Ми були вражені: як це? Але може бути інший дискурс. Тому нам цікаво, що в результаті зможуть знайти молоді німці й поляки. Бо для поляків теж є свої проблеми – радянський воїн не був «освободітєль». Побачимо, що назбирають.

Розмову вела Юлія Билина

 

 

 

Теги: Підтримка оборониАТОЖиття КременчукаПолітика

Поділитися з друзями

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись