Новини з 1996 року

Книга кременчужанки потрапила до списку премії Книга року ВВС-2018

Ксенія Омельченко 13 листопад 2018 18:30 119 0

ВВС News Україна оприлюднили інтерв'ю з кременчуцькою письменницею Дариною Гнатко.

У своєму матеріалі ВВС повідомляє, що на сьогодні друком вийшли чотири книги письменниці. Перша з них з'явилася завдяки перемозі на конкурсі "Коронація слова" у 2014 році. З тих часів  Юлія Іргізова, справжнє ім'я письменниці, видала 70 тисяч примірників своїх книжок, які, за інформацією видавництва, вже розкупили в Україні.

Останній з виданих романів, "Мазуревичі, історія одного роду", увійшов до довгого списку премії Книга року ВВС-2018.

З цієї нагоди видання ВВС News Україна вирішило поспілкуватися з кременчужанкою.

Коли і як ви почали писати?

- Мені з дитинства говорили, що маю велику фантазію, я любила розказувати історії. Я жила своїм звичайним життям у Кременчуці, закінчила школу, працювала в торгівлі, постійної роботи не було. Любила читати і, мабуть, звідси з'явилася любов до писання. Вирішила спробувати. Це відразу був роман. Першою книгою була "Катерина". Писалася під впливом "Кайдашевої сім'ї". Написала 40 сторінок і відклала. Думала, не піде, але мене вмовила мама. Сказала: "Ну такий гарний, продовжуй". От і продовжила, а рукопис надіслала на "Коронацію слова". Не очікувала, що мене виберуть видавці.

- Ваш роман про кілька поколінь родини Мазуревичів, дуже жорстоких людей, про тиранів батьків, які з дитинства калічать психіку дітей, невістка ненавидить свекра, а дочка - батька-тирана. Звідки стільки ненависті? 

- Не знаю. Планувала його іншим, але почала писати й народилося саме таке. В житті є такі люди, буває жорстокість. Є світлі й добрі, а є ось такі. Мабуть, це спостереження за людьми. Читачі на зустрічах мені казали, що у вас завжди "хепі-енди", тому з'явилися трагічні "Мазуревичі".

- Де ви брали сюжетні лінії для роману? Чи були в героїв реальні прототипи?

-  Це все моя фантазія, всі сюжети - в моїй голові. Я просто сідаю і переді мною все, як картина, з'являється.

- У кінці роману страждання героїв закінчуються,обриваються якось дуже раптово. Йде таке загострення пристрастей, накручування, але немає апогею. Чому?

- Я пишу, як мені пишеться. Включаю цей процес, просто цим живу, а як воно закінчиться - не знаю. Це як кіно в моїй голові. Ми ж не знаємо, чим закінчиться серіал. Іноді спочатку планую писати одне, складаю синопсис, а потім мій герой далі починає жити своїм життям. Так сталося з "Мазуревичами". Я писала не те, що планувала, а те, що мені являлося.

- Ви вважаєте себе історичним письменником? Наскільки уважні до історичних деталей, чи проводите якісь дослідження під час роботи?

- У середньому пишу романи по два місяці. Я пишу художні твори про людей, про їхні долі, за історичні романи не берусь, це дуже велика відповідальність, іноді можу лише торкнутися історії. Уважна в деталях була в романі "Душа окаянна", де йдеться про Батурин. Історичні дослідження не проводжу. Зараз пишу про Кременчук. Це місто багате історією. Мені хочеться про нього писати. "Мазуревичі", "Скеля червоного сонця" - про Кременчук і роман "Діаманти Гольдмана", який зараз пишу, теж про моє місто.

- У романі описані вулиці, пишний будинок на березі Дніпра, набережна. Ці місця були в місті?

-  Можливо, були, а, можливо, й ні. Будинок вигаданий. Колись у нас був парк і набережна, а зараз немає. Велика частина міста була зруйнована під час Другої Світової. Тут, на жаль, не збереглись історичні будівлі. Їх залишилось дуже мало. Зараз читаю цікаву книжку "Вулицями старого Кременчука" і в новому романі "Таємниця собору Успіння" я більше розгорну тему наших вулиць.

- Щодо ваших книг "Катерина", "Проклята краса", "Душа окаянна" зустрічала відгуки, що це звичайні романи про любов, це не висока література, але водночас вони затягують і читаєш до кінця. Як вам така інтерпретація?

- Така інтерпретація мене не ображає. Я не маю судити свої твори, чи висока це література, чи ні, аби людям подобалося. Дуже приємно на зустрічах бачити ці захоплені очі, цю подяку. Я зустрічала лише людей, які тільки дякують і кажуть, що чекають на нові роботи. Мене це ще більше надихає. Коли пишеш і не знаєш, чи тебе будуть чекати, - це одне, а коли хтось на твою роботу вже чекає, то хочеться писати краще. Мені сусідка каже, що не могла заснути до третьої ночі, поки не перечитала всіх "Мазуревичів". Я хочу писати так, щоб мені було захопливо. Якщо мені не подобається, я його писати не буду.

- Скільки йде часу на написання одного роману?

- По-різному пишуться. В середньому - по два місяці. "Скелю червоного сонця" писала півтора місяця, "Діаманти Гольдмана" - півроку. Зараз два романи залізли в голову - "Дві лампади", "Таємниця собору Успіння", про наш собор, який будуть відбудовувати. Потрошку писатиму той і той.

 

 

Поділитися з друзями

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись