Новини з 1996 року

Сьогодні три роки від дня загибелі кременчужанина Вадима Пугачова. Про що пам’ятаємо ?

Олександр Курилов 16 травня 2018 17:00 1293 0

«Дядьку, не стріляйте! Я - росіянин», - так сержант Олександр Александров з ГРУ РФ звернувся до українських офіцерів, що взяли його в полон.

Рівно три роки тому, 16 травня 2015-го, екс-комбриг 92-ї бригади Віктор Ніколюк з позивним Вітер, офіцер ЗСУ Кирило Верес і ще кілька українських армійців у районі Щастя Луганської області взяли в полон двох кадрових російських військовослужбовців - капітана Євгена Єрофєєва і сержанта Александрова.

Вони стали черговим живим доказом російської агресії на українському Донбасі, хоча наступного дня МЗС РФ заявив, що військові з Тольятті звільнилися з військ і поїхали в Україну «як цивільні особи».

«Ми їхали в сіру зону вчотирьох, щоб обговорити деталі обміну військовополоненими. Крім мене і Вітра, був водій і ще один наш боєць. Така процедура була необхідна, щоб повернути наших хлопців додому: за добу до дати обміну Вітер завжди зустрічався з афганцями, які займалися обміном.

У травні 15-го ми їхали в сіру зону з цією ж метою: під'їхали до місця, де зазвичай залишали машину - це десь за 700 метрів від пункту зустрічі, але не встигли підійти, як побачили, що попереду, на опорному пункті «фасад», іде бій», - розповідає Верес.

Далі, за словами офіцера, все було різко й швидко: вони повернулися до машини, взяли зброю і прибігли на підкріплення до нашого посту, на який, як пізніше з'ясувалося, напали "грушники" - Александров і Єрофєєв були серед них.

«Росіяни думали, що опорник напівпорожній. Якби вони знали, скільки там насправді було чоловік, - не нападали б. Хоча за фактом смертей могло б бути більше.

Першим ворогів побачив наш боєць Вадим Пугачов: своїм криком він по суті врятував товаришів. Російські випустили у Вадима шість куль, його навіть у госпіталь не встигли довезти - помер від втрати крові», - продовжує офіцер.

Російські військові, відступаючи, покинули на полі бою пораненого в стегно Александрова: з товаришів по службі з ним залишився тільки капітан Єрофєєв, який був поранений у плече, але продовжував відстрілюватися.

За словами офіцера ЗСУ, він не відразу зрозумів, кого евакуює в Щастя, але вже в госпіталі на першому допиті Александрова і Єрофєєва усвідомив, що перед ним - кадрові військовослужбовці РФ.

«Вітер сказав мені: «Кирюхо, роби що хочеш, але повинен цих двох довезти живими». Чесно кажучи, думав, що не довезу Александрова - він був важкий. А ось Єрофєєв сам керував своєю евакуацією, підказував, у якій кишені що лежить з медикаментів і в момент, коли я ніс його на носилках, попросив зупинитися.

«У мене в лівій кишені - граната, дістань її, а то зараз ми обидва вибухнемо, сказав він», - продовжує Верес. Українські офіцери надалі отримали підкріплення й намагалися наздогнати товаришів по службі Єрофєєва і Александрова, однак росіяни почали обстрілювати армійців, і троє наших бійців (з 92-ї бригади та батальйону "Айдар". - Ред.) отримали поранення. Їх потрібно було евакуювати, тож офіцери прийняли рішення припинити переслідування.

Після Щастя сержанта й капітана доставили в Центральний військовий госпіталь у Києві, а потім - у слідчий ізолятор СБУ. На відкритих судах росіяни-спецназівці постійно міняли свідчення, а 18 квітня 2016 року Голосіївський суд Києва визнав їх винними у веденні і розв'язанні агресивної війни, створенні терористичної організації, здійсненні теракту, контрабанді зброї, незаконному поводженні зі зброєю та порушенні порядку в'їзду/виїзду на тимчасово окуповані території України.

Єрофєєва і Александрова засудили до 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

25 травня 2016-го "грушників" обміняли на Надію Савченко, яка в складі «Айдара» потрапила в полон 17 червня 2014-го, була незаконно вивезена на територію Росії, стала національним символом, а потім і нардепом, а тепер звинувачується в підготовці теракту у ВР та організації кривавого перевороту.

У молодшого сержанта 92-ї бригади Вадима Пугачова, який першим помітив спецназівців з РФ, залишилися дружина і син.

Пугачов, якому тепер назавжди 40, народився в Томську, а загинув під Щастям, захищаючи від росіян український Донбас. Військового посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Вадим похований у Кременчуці Полтавської області. Сьогодні - рівно три роки, як його більше немає.

Автор: Olga Omelyanchuk

Поділитися з друзями

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись