У своєму фотопроєкті Програма Плюс продовжує висвітлювати діяльність кременчуцьких художників у період повномасштабної війни. Нині мистецтво якнайкраще відображає внутрішній світ кожного українця, який переживає повномасштабну російську агресію. Від документування злочинів росії до нотування сьогоднішніх переживань українців дають змогу показати світу повну картину війни.
Минулого разу ми розповідали про двох кременчуцьких художників – Діану Рубан та Сергія Брильова, чиї роботи жителі міста можуть бачити не лише у музеях, галереях та бібліотеках.
Головною героїнею другої частини фотопроєкту стала 26-річна художниця Марія Матахарі. Повномасштабне вторгнення російської армії повністю відобразилося на її творчості. Свої думки художниця виливала не лише у картини, а й у цілі проєкти, які організовувала у різних європейських містах.
Істерика, неприйняття, кохання та деокупація Ізюму: чотири емоційні перфоманси у Європі
Майже з початку повномасштабного вторгнення Марія переїхала до Німеччини разом зі своїм молодшим братом. Це було важке рішення, але виважене, розповідає художниця.
Вже на другий тиждень після переїзду вона вирішила продовжувати свою мистецьку справу. У магазині для художників дівчина познайомилась з власником цієї крамнички.
«Наступного дня після нашої розмови, він приїжджає до мене з маленьким мольбертом і купою фарб», - каже Марія.
Перша робота з 24 лютого. Її Марія створила через два тижні після початку повномасштабного вторгнення
Як тільки з’явився шанс виразити свої почуття через мистецтво, художниця одразу скористалась ним. Перший перформанс в Європі Марія створила після новин про деокупацію Бучі. Центральним образом проєкту стала жінка.
«В цілому ставлення до жіноцтва та жінки для мене – це щось сакральне. Коли я побачила те, що робили (в Бучі – ред.), коли я це уявила – у мене була сум, емпатія, злість, агресія, я відчула тремор», - розповідає художниця.
Попри те, що Марія намагалась німцям розповісти про злочини росіян, в її закордонному оточенні були й такі, хто «не чув слів». Тому мисткиня вирішила показувати всі свої переживання від війни через мистецтво.
Перформанс дівчина влаштувала у Берліні під стінами російського посольства. На реакцію людей їй було тоді байдуже – «головне було донести історію», каже Марія.
«Я зав’язала руки білою стрічкою. У мене була лише фарба. Навколо мене були й люди, але я їх не бачила. Помітила лише під час перегляду ефіру. Я зобразила тіло жінки – вона ніби жива була. Я коли торкалася цієї жінки – мене почали трясти. Трясти мене почало і від написів навколо тіла», - розповідає дівчина.
У своїй роботі художниця використовувала червону і коричневу фарбу. За її словами, через змішання кольорів та текстури акрилу ця суміш була схожа на людську кров. Під кінець перформансу художницю розпирало від злості – вона показала непристойний жест в бік посольства.
«Я чую одну фразу, дівчинка за спиною каже: «Мамо, це негарно». А мама відповідає: «Так, доню, це негарно, це не має бути гарним. Це жахливо – це війна».
Після закінчення першого проєкту дівчина отримала звістку про Великодній обстріл Кременчука. Від цієї новини Марія «відходила» приблизно тиждень.
Вже у травні, через півтора тижня від Берліну, художниця створила другий мистецький перфоманс у столиці Нідерландів. Свій проєкт вона присвятила дітям, які стали свідками війни. На ідею створення наштовхували новини про Маріуполь та незламність Азовсталі.
Перформанс проходив біля дитячого будинку Анни Франк. Настрій та емоції, які мисткиня демонструвала в Амстердамі, були інакшими, аніж у Берліні. Цього разу дівчина відчувала відторгнення та неприйняття того, що відбувалась в цивілізованому світі.
«На кожному перформансі я пишу інформаційні таблички: що це, як це, щоб люди не питали мене в процесі. Цього разу вони підходили, дивились і тікали. Ми фотографуємось біля історії, минулого – біля будинку, в якій переховувалась єврейська родина від нацистів, але ігноруємо цей геноцид, який зараз відбувається», - говорить Марія. Така байдужість людей дуже дратувала художницю.
Усіх присутніх на перформансі дівчина просила потримати свічку у пам’ять загиблих дітей на російсько-українській війні.
Зліва - паризький проєкт, справа - проєкт в Амстердамі
Вже наступного дня в обговоренні нового проєкту хлопець Марії Денис запропонував їй присвятити майбутній перфоманс чоловіку, адже "до цього вже була жінка та дитина". Спільні роздуми пари наштовхнули Марію на створення проєкту, присвячений українським вдовам, які втратили своїх коханих у війні проти росії.
8 травня Марія втілила третій проєкт у Парижі біля Собору Паризької Богоматері (Нотр-Дам-де-Парі). Вибір місця був невипадковим, каже художниця.
"Сюди приходять пари, молодята фотографуватися, розказувати свої історії весілля біля собору. Умовно така ж історія – історія тисяч жінок-українок", - розповідає художниця.
Для проєкту дівчина замовила білу сукню і обрала велике полотно заввишки понад метр. Мисткиня додає, що для неї було досить неочікувано побачити серед глядачів дітей.
Для Марії останній перфоманс був найулюбленішим та найтеплішим по емоціях, "він не був таким істеричним, як у Берліні і не був таким розчаровуючим, як в Амстердамі, але був пронизаним найціннішим, що у нас є – коханням. Це про жіночу та чоловічу силу. Це про образи героїв, яких часто недооцінюють".
Дівчина, як і у попередні рази, не звертала увагу на реакцію публіки – для неї було важливо розповісти іноземцям болючі для України історії.
"Люди коли дивилася, хтось сприймав, хтось ні. Але так було все одно. Ці емоції потрібно було кудись діти, ці історії мали бути почутими. Навіть якщо на перфомансі була одна-дві людини, які все зрозуміли та все побачили, принесли це додому та розповіли про свої враження, починає проживати усе це на якомусь підсвідомому рівні. Тоді я вважаю, що мета виконана", - каже дівчина.
Можливість донести свою думку до людей через мистецтво давала Марії неабияких сил на створення нових і нових проєктів.
"Якщо я вже там була, мені потрібно було щось робити, бо думала, що замало роблю. Треба доносити, треба розхитувати інформаційну бульбашку, треба надихати людей, щоб вони також щось робили. На те й ми й митці", - розповідає художниця.
Після трьох перформансів дівчина була вже емоційно виснажена, проте мистецтво, так би мовити, рятувало від повного вигорання. Зокрема, під час відпочинку створюється картина «Мотанки», як зображення її емоційної порожнечі та темної сторони, яка водночас підтримувала дівчину. Подібні архетипічні символи надавали художниці сил – «вони дивились на мене з стіни і казали: «роби, ти все робиш правильно».
До речі, майже усі перфоманси Марії супроводжувала музика. Лише під час виступу у Берліні нічого не грало. Так, для проєкту в Парижі дівчина підібрала плейлист з ліричних пісень від українських виконавиць, а в Амстердамі грала на тибетській чаші.
У своїх перфомансах художниця зробила тримісячну паузу і повернулась в Україну, але лише на тиждень.
«Я побачила, як люди, на жаль, звикають до війни. Бо ми там у Німеччині прокидалися з братом і переглядали новини, кожен раз. А тут я йду по набережній, тривога – і нічого не змінюється. У березні ми спали в коридорі, а тут вже по-іншому», - розповідає Марія.
Перед своїм остаточним від’їздом до України Марія створила ще один проєкт вже у Кельні біля Кафедрального собору Святого Петра. Цього разу перфоманс був пов’язаний з деокупацією Ізюму, який звільнили на початку вересня та масовими захороненнями, які знайшли в місті. Фінансів на нові матеріали тоді у художниці не було, тож свою роботу вона вирішила писати на полотні з паризького проєкту.
Усю картину дівчина залила білою фарбою. Далі Марія почала у голос перераховувати кількість хрестів, які знайшли на масовому захоронені – «на картині розмістила 450 хрестів».
«До мене підійшов гід і каже, що я стала біля якогось історичного люка. Йому треба було розповісти про історичну пам’ятка. Він попросив посунутись». Ця ситуація їй нагадала Амстердам – люди закордоном не сприймають війну так, як українці, а деякі продовжують ігнорувати події, які розгортаються в Україні.
У Кельні дівчина вперше створила перфоманс, на якому збирала кошти на допомогу українцям та ЗСУ. Тоді їй задонатили лише три євро й ті від переселенців, жителів Харківщини – «німці бігли звідти, ця історія їм не потрібна була».
Попри негаразди дівчина продовжувала допомагати. Після четвертого проєкту хлопець Марії організував аукціон з картинами художниці. Парі вдалося зібрати понад 20 тисяч гривень. Найцінніший лот коштував півтори тисячі гривень.
«Вийшло, що українці задонатили набагато більш ніж німці. Лише ми самі можемо допомогти собі. Лише ми здатні зібрати стільки, скільки потрібно і реалізувати те, чого ми хочемо. Бо це наша країна. Ми знаємо, що тут складно, що тут буде водночас по іншому, але це не стагнація. Це рух, який маємо самі собі забезпечити», - каже дівчина.
Мистецтво під час блекауту
В Україну, до Києва, мисткиня приїхала у жовтні під час масованих ракетних ударів. Страху повертатися не було, адже усі подібні відчуття залишились на картині "No more fear", роз’яснює Марія. З середини осені зародилась серія картин «Блекаут». Деякі зі своїх виробів художниця створювала на шматочках картону через нестачу матеріалів.
Центром цієї серії стала картина з лелекою. На її створення художницю надихнув вірш Платона Воронька «Облітав журавель». Рядки твору дівчина розмістила на картині. На виробі також можна побачити і сліди від віску, коли Марія писала її під світлом свічок.
«Три зірки, темрява, але ти все одно вдома. Нічого кращого ніж рідний дім немає», - додає художниця.
На Новий Рік художниця повернулась до Кременчука.
Амстор
За день до теракту в ТЦ «Амстор» у Марії та в її брата було погане передчуття. Наступного дня, коли дівчина йшла на роботу – вона отримала смс від мами: «З нами все добре». Для неї це було дивно – тоді Марія подумала, що сталось щось дуже погане.
«Я відкриваю новини, розумію що сталося і куди потрапили. Я подзвонила Денису і він сказав, що навіть на Молодіжному трусились вікна. Я розумію, де він, а де Амстор – це все місто трусилось», - розповідає дівчина.
Тоді вона почала обдзвонювати всіх своїх знайомих та рідних – «чимось хотіла допомогти, але я була тоді вже виснажена». Художниця обмежилась лише постом в соцмережах – сил на створення проєкту щодо трагедії в торговельному центрі вже просто не вистачало.
Про виставки та про сьогоднішній кременчуцький художній андеграунд
У виставках Марія ніколи не брала участь, але хоче організувати домашню, квартирну експозицію. Вона каже, що нині не готова продавати свої роботи, бо «дуже їх любить». Проте у майбутньому планує виставити картини у мистецькому фестивалі, який має незабаром відбутися у Кременчуці.
Роботи, виконані у схожих стилях з Марією, рідко можна побачити на стінах кременчуцьких галерей чи бібліотек. Кременчуцький художній андеграунд розвивається у невеликих серед молоді групах та майже ніколи не витікає на широкий загал. Марія каже, що їй та іншим молодим митцям вже «час виходити зі своєї нірки».
«Тут є з ким працювати, тут є з ким спілкуватися і є з ким щось робити. Раніше було багато тих, хто покидав Кременчук, але зараз через різні обставини кількість людей навпаки збільшилась. Ці люди можуть робити класні речі, я розумію, що нині я тут і мені класно, мені цікаво, хоча раніше сама постійно кудись хотіла виїхати.
Потім я зрозуміла, що я є я у будь-якому місті, тож якщо я можу бути тут корисною і можу щось робити для розвитку культури міста – це треба робити. Проєкти запускаються, молодь має об’єднуватися», - каже дівчина.
Коментарі
Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись