УКРАЇНА В ДРУГОМУ ДЕСЯТИРІЧЧІ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

Основною метою комуністів, починаючи з К. Маркса, була світова революція. К. Маркс науково розробив цю теорію, а В. Ленін її доповнив.
Більшовицький переворот у 1917 р. поклав початок маніакальній ідеї світової революції. Ця ідея стала основною метою всієї діяльності комуністичних керманичів Радянського Союзу.
Сталін був палким послідовником і провідником у дію вчення Маркса-Леніна. Він добре засвоїв тезу Маркса, що у світовій війні виникає світова революція, тому всю свою діяльність спрямував на підготовку до війни.
У цьому контексті основною метою було перетворити аграрну державу на індустріальну. Для цього і проводилася насильницька колективізація, яка закінчилася десятком мільйонів загиблих тільки етнічних українців.

ФОРСОВАНА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ

На початку 1928 р. в управлінні промисловістю СРСР стали переважати не плани-прогнози, а плани-директиви.

У квітні 1929 р. ВКП(б) схвалила «оптимальний» варіант плану і п’ятирічки із середньорічним темпом зростання виробництва в промисловості 22% (!). На практиці до річних контрольних цифр розвитку народного господарства вносилися корективи в бік підвищення темпів – таким чином керівництво країни «підхльостувало» виконавців.

Було поставлено завдання провести форсовану модернізацію економіки, у найкоротший термін подолати розрив між Радянським Союзом і передовими державами світу за рівнем промисловості. І це якоюсь мірою на короткий час вдалося.

Якщо 1929 р. капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди України складали 438 млн крб., то за 1932 р. – вже 1 млрд 220 млн.

За 4 роки (1929 – 1932 рр.) виробничі потужності важкої промисловості збільшилися вдвічі. Здано в експлуатацію 53 великі врубові машини й відбійні молотки, добудовано три металургійні комбінати повного циклу – «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь». Символом індустріалізації став Дніпрогес, де було встановлено 6 могутніх турбогенераторів американської фірми «Дженерал електрик».

Варто зазначити, що технічний прогрес у Радянському Союзі значною мірою обумовлювався широкомасштабним використанням закордонних технологій та винаходів як у цивільних, так і військових галузях.

• Радянський біплан «Р-7» - копія британського літака «Хевіленд».
• Перший радянський вантажний автомобіль «ГАЗ-А» - копія американського «Форда».
• Паровоз «ФД» («Фелікс Дзержинський») став близнюком американського «Стефансона».
• Американська фірма «Хью Л.Купер і Ко» з осені 1926 р. керувала на Дніпробуді бетонуванням, цементацією, організовувала закупівлю обладнання та стажування радянських фахівців за кордоном, наглядала за монтажем і випробуванням енергетичного устаткування. Власника фірми полковника Х.Л. Купера було нагороджено за його роботу Орденом Трудового Червоного прапора.

Аналогічна картина спостерігалася і в оборонній промисловості.

• Пістолет-кулемет Шпагіна – аналог фінського «Суомі».
• Перший радянський танк МС-1 – копія танка FT-17.

У 1930 р. в США закуплено два колісно-гусеничні танки М-1930 (танк У. Крісті). На цій базі згодом розвивалося радянське танкобудування, але з копіюванням багатьох технічних новацій німецьких інженерів.

Завдання першої п’ятирічки виконати в повному обсязі не вдалося (втім, як і решти наступних), але інакше й не могло бути. Адже заздалегідь було відомо, що завищені планові показники неможливо повністю реалізувати.

Довоєнні п’ятирічки передбачали обов’язкове «затягування пасків» трудящими, ентузіазм яких успішно використовувався для якнайшвидшого технічного переозброєння.

Будівельники гігантських об’єктів нерідко жили в жахливих «скотинячих» умовах: у холодних бараках, де не було підлоги і печей, протікала покрівля, не вистачало ліжок, постільної білизни, меблів, навіть сінників.

Майже не існувало лазень і пралень, лютували епідемії тифу, дизентерії, кору, малярії. Тобто народ став заручником авантюристичних планів комуністів.

Не лише житлові умови були жахливими. Механізація в будівництві ледве сягала в середині 30-х років 1% (!), а в 1937 р. – не більше 4% від планової.

На шахтах Донбасу ефективність використання механізмів не перевищувала 30-50%, на підземних роботах працювало 41358 жінок, нерідко начальники шахт мали трикласну освіту.

Посилювалась плинність кадрів, яка до літа 1940 р. досягла апогею. Тому лише за два місяці 1940 р. за законом від 26 червня за самовільне залишення роботи до суду притягнуто понад 40 тис. жителів «всесоюзної кочегарки» - своєрідне кріпосне право на кшталт колгоспів.

Залучення у важку індустрію величезних фінансових, матеріальних і людських ресурсів, ігнорування легкої й харчової галузей, нехтування соціально-побутовими запитами людей створювали вкрай напружене становище в забезпеченні населення продовольством і товарами масового попиту.

Зате 1 березня 1932 р. було введено нові посадові оклади для керівної еліти СРСР, по 500-700 крб. щомісячно, тоді як середня зарплата в промисловості України дорівнювала 115 крб. А ціни, порівняно, були занадто високими на товари широкого вжитку: жіноче пальто коштувало 73 крб. 63 коп., чоловічі штани – 22 крб.

Із січня 1931 р. за розпорядженням Раднаркому СРСР цукор в Україні почали продавати за комерційними цінами.

З осені 1936 до кінця 1937 рр. в сільськогосподарських зонах СРСР спостерігався локальний голод, перебої з хлібобулочними виробами. Зокрема, в одні руки заборонялося продавати більше ніж по 2 кг м’яса, ковбаси, хліба, макаронних виробів, круп, цукру, по 3 кг риби, 0,5 кг масла, маргарину, 100 г чаю, 200 цукерок, два бруски господарського мила, 0,5 л гасу. Що ж до таких товарів як годинники, велосипеди, патефони, костюми, то для більшості людей вони взагалі були чимось надзвичайним.

У квітні 1940 р. в доповідній записці керівника НКВС Л. Берії зазначалося, що від недоїдання зросла захворюваність населення в Київській області. Саме тоді склався унікальний статус Москви: столиця, де мешкало лише 2% населення Радянського Союзу, отримувала із загальнодержавного фонду 40% м’ясних продуктів, 25% жирів, сиру, вовняних тканин, 15% цукру, рибопродуктів. Неприпустимо обмежувалося споживання на селі: за 1936-1939 рр. до його торгової мережі надходило товарів у 4,5 рази менше, аніж у міста (з розрахунку на душу населення).

 ЗАРАДИ ОСНОВНОЇ МЕТИ

Злиденне життя народу не турбувало сталінський режим, бо мета виправдовувала засоби.

Потрібна світова війна!

Сталін добре засвоїв вчення Маркса-Леніна, а для цього й була необхідна форсована індустріалізація, яка дасть озброєння.

Але демонструвати свою агресивну сутність радянське керівництво не бажало.

Ось тому Сталін використав для цього реваншистів Німеччини.

Справа в тому, що за рішенням Версальського мирного договору 1919 р. Німеччина як держава, яка розв’язала Першу світову війну, не мала права мати могутню армію і наступальну зброю, бойові літаки. Тож на власній території німецьке військове командування не мало змоги готуватися до ведення агресивної війни.

Сталін надав німецькому командуванню все те, чого вони не мали права мати: танки, важку артилерію, бойові літаки. Він виділив німцям навчальні класи, полігони, стрільбища. Один з прикладів – у Гомелі майбутні військові льотчики-аси проходили повну програму льотної підготовки, і серед них був один із лідерів гітлерівської Німеччини Г. Герінг.

Сталін відкрив доступ німецькому командуванню на найпотужніші радянські заводи, де вироблялася військова техніка: дивіться, навчайтеся, запам’ятовуйте, переймайте. Майбутній фельдмаршал танкових військ Гудеріан, побувавши на Харківському танковому заводі, був у захваті від побаченого.

Задля чого ж Сталін не шкодував засобів, сил і часу на відродження німецької ударної потужності? Відповідь одна: задля протистояння усій решті Європи.

Та підготувати, а точніше відродити могутню армію - це ще не все. Потрібен фанатичний засновник ідеології війни. Такого лідера Сталін впізнав ще на початку його політичної кар’єри. В Німеччині – це був Адольф Шикльгрубер-Гітлер.

Через своїх емісарів у Німеччині та комуністів ІІІ Інтернаціоналу Сталін створював політичні умови: робітничі страйки, невдоволення середніх та елітних верств населення приниженим положенням переможеної держави, створював хаос. Усе це сприяло приходу до влади демагогічного і фанатичного Гітлера.

На ту пору віра в Гітлера в середовищі радянських лідерів була величезною, тому ще до приходу до влади назвали його Криголамом Революції.

Сталін навіть пожертвував комуністами ІІІ Інтернаціоналу Е. Тельманом та багатьма іншими задля того, аби привести до влади Гітлера.

Одне є незаперечним: не було б Сталіна, то й не було б і Гітлера.

У плані світової революції у Сталіна на першому етапі було підім’яти під себе Європу.

Розкроїти демократичну Європу може тільки війна, до якої вона не готова.

Отже, захопивши з мовчазної згоди західних держав Австрію і Чехословакію, Гітлер був готовий до світової війни, підкорюючи блискавичними ударами одна за одною держави.

Від Норвегії до Лівії Гітлер розвернув бойові дії, у такий спосіб розпорошуючи свої сили.

Гітлер чинив страшні злочини проти світу, людства і своїми діями дав Сталіну моральне право оголосити себе визволителем Європи. Сталін тільки вичікував, коли європейські держави повністю будуть підкорені, а розпорошені сили Гітлера будуть виснажені, тоді він і його знищить. Для цього впродовж 1937-1939 рр. ведуться дипломатичні перемовини, а потім спільні навчання штабів та військ, де відпрацьовуються тактичні питання захоплення (не оборони) територій.

Водночас – 11 листопада 1938 р. - було підписано договір співробітництва в питаннях боротьби з внутрішніми ворогами. Договір підписали з німецької сторони шеф гестапо Г. Гімлер, а з радянської – нарком НКВС Л. Берія.

Сталін створив Гітлера і поділився з ним питаннями діяльності партійної жандармерії, яка безперервно працювала з 1917 р., винищуючи сотнями тисяч людей у застінках та таборах.

Вершиною угод між Сталіним і Гітлером став пакт Молотова-Ріббентропа.

МАСОВИЙ ТЕРОР 30-Х РОКІВ

Говорячи про репресії і терор 30-х років, потрібно згадати їхню природу походження.

Починалися вони з утворення більшовицької радянської влади, яку створили авантюристи Троцький, Каменєв, Зинов’єв, Бухарін та інші діячі на чолі з Леніним. А для опори цій владі створено політично-партійну жандармерію ЧК-ВЧК.

• Першими кроками антинародної діяльності більшовиків були червоний терор і громадянська війна.
• Декларація про створення СРСР була відкритим прямим оголошенням війни решті світу.
• Наступним кроком масового терору став Голодомор-Геноцид 1932-1933 рр., коли впродовж лише декількох місяців загинуло понад 10 млн етнічних українців. Десятиріччя по тому продовжувався масовий терор, і в центрі його перебувала Україна.
• Постріл у Кірова використано для відшуку «ворогів народу» та боротьби з ними, тому незабаром на країну звалився шквал доносів, нашіптувань, загальної підозри й недовіри. Цей етап увійшов в історію як загальномасштабна «чистка».
• Директивні плани розвитку економіки, названі п’ятирічками, не були реальними, а тому не виконувалися. Побоюючись за свою долю, партійний актив та адміністрації підприємств вдавалися до приписок або давали потрібні показники через втрату якості продукції. Це призводило до усіляких перекосів в економіці всієї держави. Починався пошук винних і ті знаходились. Цілі партійні комітети розформовувалися, а їхніх членів репресували. За комітетами йшли адміністрації.
• Після низки вибухів, призначивши 30 вересня новим наркомом внутрішніх справ М. Єжова, який «здав» свого шефа Г. Ягоду. Після його приходу репресії набули небувалого розмаху, особливо після сумнозвісного пленуму ЦК ВКП(б) у лютому-березні 1937 р., на якому негаразди і труднощі в економіці пояснювалися діями саботажників, шпигунів і диверсантів та замаскованих троцькістів.

Небачених масштабів набули доноси і наклепи. Це стосувалося усіх сфер життєдіяльності держави.

Про масштаби терору свідчать цифри. Так 1937 р. на Поділлі кількість жителів, репресованих за «троцькізм», збільшилася у порівнянні з 1934 р. у 60 разів, за «український буржуазний націоналізм» - у 500 разів, за «шпигунство» - у 60 разів. Вибивали зізнання катуваннями, яких не знала середньовічна інквізиція.

31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ, надісланий наркомом М. Єжовим місцевим органам НКВС, за яким за чотири місяці треба було репресувати 268950 громадян, 75950 з яких мали підлягати розстрілу. Це вже був план, спущений зверху. Наказ неухильно виконувався. Ба навіть більше, з місць надсилалися прохання про збільшення плану репресованих і, судячи з усього, такі прохання задовольнялися, бо якщо за перше півріччя 1937 р. в Україні було розстріляно 240 громадян, то за друге – вже 120 тисяч.

Рішення про страту приймалося «трійками» у складі першого секретаря обкому КП(б)У, начальника обласного управління НКВС та прокурора області. Зазвичай їхня участь була номінальною, бо справ по суті вони не розглядали, а чекісти керувалися принципом «партія наказала – потрібно виконувати».

Нарком Єжов повчав своїх підлеглих: «Ми повинні зараз так виховувати чекістів, щоб це була тісна спаяна замкнута секта, яка б беззаперечно виконувала мої накази».

Той час увійшов в історію як «єжовщина» - пік репресій.

Запущена Сталіним машина репресій нікого не щадила.

Г. Ягода (Єгуда Генах Гершенович) та його наступник М. Єжов були приречені. Сталін власноруч підбирав кандидатури на роль шефа чекістів і його заступника, тому заступник був його таємним ворогом.

Якраз тому, коли Ягода і Єжов дійшли до вершини репресій, їх тихенько прибрали з посади, а потім розстріляли як «ворогів народу», бо вони виявилися шпигунами іноземних держав. Сталін у цій справі мав вигляд захисника народу, бо він позбавляв народ його «заклятого ворога».

Щоб тримати в страху своє оточення – соратників, «вождь народів» широко застосовував такий метод як репресію «кремлівських дружин». Майже у всіх можновладців верхнього ешелону дружини пройшли табори як «вороги народу», більшість з них там і загинули, а їхні чоловіки повинні були відмовитись від них або зробити вигляд, що це їх не обходить.

У 30-х роках численні табори ГУЛАГу існували не тільки задля винищення «ворогів народу» - вони приносили державі величезні прибутки з використання дармової праці «зеків» у неймовірно важких умовах Півночі, Сибіру та інших районів. І тут необхідно згадати про «шарашки», де використовували працю ув’язнених визначних науковців. Вони повинні були робити відкриття в науці та технологіях. Заохочували їжею та побутом, а основним стимулом була загроза родинам ув’язнених як «ворогам народу».

На тлі страшного терору, коли від страху завмерло все живе в Радянському Союзі, В. Лебедєв-Кумач у співпраці з І. Дунаєвським (Іцнак-Бер бен Бецалель) створили «Песню о Родине», в якій ідеться:

«Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек.

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек».

Оце така цинічність!

А в народі її переспівували інакше:

«Широка страна моя родная,

Много тюрем в ней и лагерей,

Я другой такой страны не знаю,

Где так много плачет матерей».

Станом на 1 березня 1941 р. в Радянському Союзі на обліку в органах НКВС перебувало 1 млн 400 тис. громадян. Поміж них були і сексоти (секретные сотрудники), тобто завербовані для співпраці.

Масштаб доносів перейшов усі межі. У Донецькому педінституті наприкінці 30-х років ректор (сексот) домігся виключення за «політичні злочини» 41 студента, звільнення з роботи вісьмох викладачів. В одному з ВНЗ Ворошиловграда (Луганська) 13 керівників, тобто 65%, були таємними інформаторами – сексотами – служби безпеки. Одного з них, Я. Алексеєва, було розстріляно лише за те, що попередив викладача, що за ним стежать. Якщо до січня 1938 р. в Україні людей, яким виносили смертні вироки, було менше, ніж тих, кого засуджували до ув’язнення, то після призначення М. Хрущова першим секретарем ВКП(б)У кількість засуджених до смертної кари набагато зросла.

Як відомо, одним із наказів Сталіна планувалося перетворити Українську РСР на форпост соціалізму, а «відчуття подиху близької війни» веліло більшовикам знищити якомога більше потенційних зрадників, хоча «з десяти арештованих чи розстріляних справжнім був лише один».

Під ніж репресій потрапила і наука. Якщо бути об’єктивним, то треба пригадати часи перших кроків Радянської влади, коли винищували всіх «буржуазних» вчених, а особливо гуманітарних наук. А коли мова заходила про історію України, то все закінчувалося репресіями.

А що вже можна сказати про репресії другої половини 30-х років?! «Єдина країна у світі, де не викладалась в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна. Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали примусово. Професорів розстрілювали майже щороку і студенти знали, що історія – це паспорт на загибель».

О.П. Довженко 14.04.1942 р.

Це інформував нас знаменитий свідок тих часів.

Як підсумок репресій 30-х років був 18 з’їзд ВКП(б), який проходив з 10 по 21 березня 1939 р. В радянській історіографії його назвали «з’їздом переможців», а за характером він називається «з’їздом войовничих». Після розвінчання культу Сталіна його назвали «розстріляний з’їзд».

Усіх реальних і потенційних опозиціонерів у ВКП(б) було знищено або заслано в концтабори, а населення залякано – це наслідки 18 з’їзду.

З’їзд був початком 2-ї світової війни. Про що недвозначно сказав Сталін: «Те, що ми зараз кричимо про оборону, – це вуаль, вуаль. Всі держави маскуються. З вовками живеш – по-вовчому вий. Дурістю було б свої нутрощі вивертати і на стіл викладати. Сказали б, що дурні».

Доволі відверто.

Стає зрозумілим, що основна загроза світу походила не з Берліна чи Токіо, а з «червоної» Москви.

СТАНОВИЩЕ В КРЕМЕНЧУЦІ

У 30-ті роки сталінська репресивна машина дісталася і Кременчука. І тут треба зауважити специфіку, підкреслюю, специфіку, а не відмінність у процесі репресій. Ця специфіка полягає в тому, що репресії не відбувалися поголовно, без розбору, а деякою мірою вибірково. Під прес потрапили так звані куркулі, служителі культу, вчителі, партійні, адміністративні діячі, керівники підприємств, колишні білі офіцери, червоні командири, а також активні робітники. Загалом репресованих було сотні. Наведу приклад найбільш показових та резонансних.

• Г.Ф. Лапчинський – засновник Кременчуцької Ради робітничих депутатів. Активно виступав проти Центральної Ради, брав участь у поході Муравйова на Кременчук і Київ. Виступав за самостійність Компартії УРСР, за федералізм і рівноправність республік.

Був виключений з лав партії більшовиків у 20-х роках. У 1935 р. його звинуватили в участі в неіснуючій націоналістичній організації та вислали до Магадану. Там його знову було заарештовано і 1937 р. розстріляно.

• О.К. Сербіченко – перший керівник Кременчуцького губернського виконкому, згодом Полтавського губвиконкому. О. Сербіченко постраждав за активну політику українізації в республіці. Виступав проти насильницької колективізації.

У 1933 р. його вислали з України в заслання – працювати в Австрії торговим представником.

У 1937 р. О. Сербіченка було заарештовано й звинувачено в причетності до троцькістсько-зінов’євської терористичної організації і шпигунстві та ще за декількома статтями.

Сесія Військової колегії Верховного суду СРСР присудила його до розстрілу.

• П.І. Свистун – перший секретар Кременчуцької парторганізації. В 19 років став членом РСДРП, працюючи слюсарем у Крюківських вагоноремонтних майстернях.

У 1920 р. його обирають секретарем Кременчуцької губернської парторганізації.

Працював секретарем Сумського обкому партії, а також Київської та Миколаївської парторганізацій.

На початку 30-х років очолював Харківський тракторний завод. За роботу директором його нагороджено Орденом Леніна.

У 1937 р. почалися арешти на заводі. П. Свистун хотів довести, що заарештовані заводчани ні в чому не винні, і за це поплатився. Його заарештували за активну антирадянську діяльність та троцькізм. Через катування змусили «визнати» свою провину і 28 липня 1938 р. П. Свистуна розстріляли.

• О.О. Покамістов – представник Крюківського вагонобудівного заводу, де він пройшов шлях від робітника до головного інженера. У 1939 р. його заарештували за випуск неякісних вагонів, а згодом придумали нове обвинувачення – активна діяльність в антирадянській організації, до якої його завербував директор заводу Клочко. Під тортурами О. Покамістов «визнав» свою провину і його розстріляли.

Це стосовно політичних діячів та керівників підприємств. Справи пересічних громадян розглядав міський відділ НКВС, через катування вибиваючи зізнання, а потім розстрілюючи.

Усе це відбувалося у старовинній будівлі край міського скверу.

У цій будівлі нічого не приживається. Тільки за роки незалежності тут уже змінилося декілька підприємців, які намагалися заснувати щось, але їх спіткала невдача, бо аура негативна.

ГО «АТО-Майдан-Кременчук» пропонувала міській адміністрації облаштувати в цій будівлі Музей, присвячений жертвам сталінських репресій. Це цілком слушна ідея. Загалом тут може йтися про Меморіальний комплекс. Поруч стоїть захований у кущах, наче сирота, кам’яний метровий обеліск, присвячений жертвам сталінських репресій, і тут таки дуже скромний пам’ятник, що має вигляд вітрини зі світлинами загиблих «Небесної сотні» - жертвам терору наших днів – уже незалежної України. Само собою виникає питання, а чому досі тут немає Меморіального комплексу, присвяченого жертвам політичних репресій і терору, які відбувалися від становлення радянської влади – комуністичного режиму – і до наших днів?

У самій будівлі облаштувати капличку Православної церкви Київського патріархату, де правилася б служба за загиблими внаслідок репресій та терору.

Це зробити вкрай важливо, щоб не стерлися з пам’яті наступних поколінь ці жертви, які приніс наш народ за свою свободу і незалежність. Адже тільки за роки радянської влади – комуністичного режиму – український народ втратив понад 30 млн людей.

І сьогодні дивно чути про те, що основною трагедією на землях України під час Другої світової війни був розстріл німецькими окупантами євреїв у Бабиному Яру. Це прозвучало на заходах з нагоди 30-річчя незалежності України.

ПРО ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ ТА ЛЮДЕЙ СУЧАСНОГО КРЕМЕНЧУКА

Рік 2021-й знаменитий своїм ювілеєм – 30-річчям незалежності України.

Порадіти б з цієї нагоди, та смуток огортає серце, бо вже вісім років як ллється кров українців на війні, розпочатій російським агресором на нашій землі.

Згадаємо, з чого почалася ця війна.

Щойно, відпрацьовуючи путінські «тридцять срібників», Янукович заявив на весь світ про відмову від європейської інтеграції, мільйони людей в Україні і за її межами висловили свій протест цьому віроломному вчинку мітингами і демонстраціями. У столиці України виник Майдан – це почалася Революція Гідності. Майдани виникали по всій Україні і за кордоном. На них створювалися Віча, де формувалися штаби керівництва революційним процесом.

Щоб не повторюватися, зосередимося на подіях у Кременчуці. Майдан Кременчуцький розвивався синхронно з Київським. Виникали об’єднання. 21 листопада 2013 р. зібралися учасники Помаранчевої революції в день її річниці та закликали до єднання. Виник Європейський клуб, який також закликав об’єднуватися.

З 01.12.2013 р. запрацював Комітет опору диктатурі і місцевій владі, яким 12.12.2013 р. засновано ГО «Кременчуцький Майдан». Головою було обрано Володимира Пилипенка, а його заступником Ганну Павленко, начальником штабу Леоніда Харченка.

З цього почалося об’єднання напрямків та угруповань людей з різним баченням характеру революційних дій.

В.І. Пилипенко ще в 90-х роках започаткував у Кременчуці осередок партії «Народний Рух». Був радикально націоналістично налаштованим.

Його заступниця Г.М. Павленко дотримувалася більш поміркованих поглядів часів Помаранчевої революції.

Л.Ю. Харченко цілком відданий революційному визвольному рухові УНА-УНСО.

У цей час, наприкінці листопада 2013 р., в Києві на Майдані сформувався громадський рух, який об’єднав активістів українських радикальних організацій, здебільшого націоналістичних та крайніх правих, від яких отримав назву «Правий сектор». Він об’єднав національно-визвольний та військово-політичний рух в Україні та за кордоном. До нього увійшли: політична партія «Правий сектор», «Добровольчий Український корпус», громадська організація «Права молодь».

Тут необхідно уточнити, що деякі з цих організацій і політична партія «Правий сектор» існували окремо раніше. Це ми дослідили і в Кременчуці. Йдеться про Полтавську обласну Організацію політичної партії «Правий сектор», засновником якої у Кременчуці є Подлєгаєва Лідія Василівна, а зареєстровано партію 17.12.1997 р.

Майданівський «Правий сектор» у Києві взяв на себе роль захисника демонстрантів від нападів силових структур. Паралельно частина «Правого сектора» почала з Будинку профспілок, захоплення адміністративних будівель і висунула вимогу відставки президента Януковича .

Кінцевою метою «Правого сектора» було «здійснити національну революцію і скинути цей режим, який ми називаемо  «внутрішньою окупацією».

У Кременчуці не відбувалося захоплення адмінбудівель, не було й протистояння, але Майдан діяв та набирався сил. Тому Кременчуцька прокуратура порушила справу проти активістів Майдану і передала її до суду. Справи майданівців розглядав суддя О. Лободенко. 25 листопада 2013 р. активісти і організатори Майдану В. Пилипенко, С. Полюхович та Л. Харченко вже були під домашнім арештом.

Але Кременчуцький Майдан продовжував діяти.

Ганна Павленко та Оксана Гуйда зі своїм оточенням організували багатотисячний мітинг, який пройшов центральними вулицями міста. Маніфестанти заполонили Майдан Перемоги біля будівлі міської Ради і висунули вимоги: звільнити з-під арешту активістів та усунути від влади керівництво міста.

Тут треба зазначити, що тогочасна міліція міста з розумінням поставилась до всіх багатолюдних заходів і забезпечила лад, навіть тоді, коли декілька учасників мітингу намагалися силоміць відчинити вхідні двері. Мітингувальники власними силами зупинили радикалів. Це був вихідний день і в будівлі не було нікого.

За деякий час, впевнившись, що демонстрація має мирний характер і йому нічого не загрожує, приїхав мер Бабаєв у спортивному костюмі. Залізши на спецавтомобіль спецзв’язку, він звернувся із закликом поводитися мирно та пообіцяв почути жителів міста і все робити для покращення їхньої життєдіяльності. Навіть пройшовся серед людей. І тут одна з демонстрантів запитала його: «Синку, а за що ж ти так ненавидиш нас?» На що він гарною українською мовою запевнив, що любить усіх жителів міста і все зробить для поліпшення їхнього життя. Напруга поступово спадала і люди потроху почали розходитися.

А Кременчуцький Майдан зміцнювався. Почали з’являтися пункти, де збирався теплий одяг, продукти харчування, медикаменти, вода і все необхідне для відправки на Київський Майдан. Одним з перших і найбільших, на бульварі Пушкіна, відкрив пункт у власному приміщенні волонтер і активіст Майдану власник і засновник телекомпанії «Візит» Олександр Мельник. Тут виник штаб Кременчуцького Майдану, на чолі якого стали В. Пилипенко, С. Полюхович, Л. Харченко, Г. Павленко.

Тож необхідно визначитися з телекомпанією «Візит» та її засновником.

Олександр Мельник заснував і зареєстрував її 28.11.1991 р.. З моменту заснування «Візит» була незалежним приватним підприємством, тому її робота була незалежною і неупередженою. «Візит» була не тільки об’єктом привласнення місцевою владою. Вона стала кісткою в горлі хижака. Всі дії влади висвітлювалися оперативно і об’єктивно, що викликало неабияку лють влади на її роботу та її власника і керівника Олександра Мельника.

Стосовно «Візиту» в Бабаєва була подвійна зацікавленість.

У цей час у країні, за правління Януковича, набуло розмаху рейдерство, яким уже займалися чиновники різного рангу. Кременчук не був винятком. Коли О. Мельник, вклавши капітал, розвинув роботу телекомпанії «Візит», появились бажаючі заволодіти її майном. Очолив рейдерство О. Бабаєв. Та коли О. Мельник став активним майданівцем і волонтером, тобто став на бік революційно налаштованих мас, на нього обрушився ще й політичний тиск. О. Бабаєв вирішив відібрати приміщення, де працював штаб Майдану. Добре, що втрутився народний депутат Юрій Бублик і відстояв право О. Мельника на власність. Це дало змогу успішно працювати правлінню Кременчуцького Майдану і волонтерству. Волонтерство набувало розмаху в місті. Відкрився другий за величиною пункт з прийому майна, ліків і всього необхідного для відправки на Майдан Києва редакцією газети «Телеграф», очільником якої був Сергій Кулясов.

Та, крім них, сотні людей самостійно збирали одяг, медикаменти, їжу, воду, речі і своїм транспортом везли в Київ для євромайданівців.

У цей час у Києві на Майдані стояли вже два утеплені намети, де працювали кременчуцькі волонтери.

А протистояння та напруга все зростали. Немає сенсу розповідати про події на Київському Майдані – їх майже хронометрично відслідковано на різних сайтах Інтернету. З усього видно, що цей «сценарій» розроблявся із залученням спецслужб РФ. Під керівництвом ФСБ рівночасно з кривавими подіями на Євромайдані ставалися терористичні акції: вбивства, замахи, викрадення людей, катування – по всій Україні.

Це наочно було продемонстровано на терористичному вбивстві судді О. Лободенка, який вів справу активістів Кременчуцького Майдану. Згодом усе повторилося за такого ж вбивства мера О. Бабаєва, де було залучено і місцеві мафіозні структури.

У 2014 р. Кременчук наводнили «тітушки» і, як свідчать багато кременчужан, мали помітний акцент російського походження. Як приклад можна навести статтю журналістки «Телеграфа» Альони Душенко, в якій вона розповідає про побиття члена правління Майдану Сергія Полюховича такими «тітушками». Були серед них і місцеві наймані «тітушки». Ці найманці мали завдання якомога більше поширити провокаційних чуток та хаосу в місті, нагнітати страх. «Тітушки» ходили зграями та вигукували гасла: «Да здравствует великая Россия!», «Мы – славяне, мы – единый народ!». Були й поодинокі «тітушки»-жінки, які розповідали про те, що скоро гребля Кременчуцького водосховища прорветься і вода змиє Кременчук.

Мені довелося зустрітися з однією такою провокаторкою біля своєї дев’ятиповерхівки, де та залякувала старих людей. Щойно я попередив, що викличу міліцію, як вона прожогом кинулася геть, вигукуючи: «Бандеровцы, фашисты, нацисты!»

Було б хибно вважати непричетними до цього місцеву владу та деяких «червоних» директорів. Саме деякі такі директори наймали і набирали добровольців-«тітушок», щедро оплачуючи їм добові, для відрядження комфортабельними автобусами на Київський Євромайдан для протидії його учасникам.

Років за три по Революції Гідності один з таких найманців, поливаючи брудом учасників Майдану і прославляючи «героїзм» антимайданівців-«тітушок», на моє запитання, чи стріляв би він у людей на Майдані, якби йому дали зброю, раптом знітився.

Анатолій Суковач, історик

Далі буде.