ІЩЕ РАЗ ПРО КРЕМЕНЧУК

     Історія України цікавить усі покоління. Треба було бачити, з яким захопленням люди від 50-ти до 80-ти років сприймають почуте.

     Я ще не був повністю переконаний, що в Кременчуці неофіційно існує указ на дозовану історію України, а тому щиро розповідав про неї на своїх лекціях, за що й поплатився.

     Це я збагнув, коли одного разу, прийшовши на заплановану лекцію, побачив людину, яка, сидячи за столом, щось читає вголос, не підводячи голови. Щоб зрозуміти до кінця, що відбувається, я прийшов на його лекцію й іншим разом. Виявилося, що ця людина не має жодного стосунку до історії, а його лекція присвячена психології виборця. Було це напередодні виборів до Верховної Ради, коли забороняється будь-яка агітація. В своїй промові він закликав голосувати за комуністів, і ні в якому разі не за «этих националистов-фашистов». В кінці одна зі студенток запитала, де можна знайти матеріал і літературу, на що почули відповідь: «А зачем это вам надо» - був сміх.

     Після нього був ще один лектор, який також не мав жодного стосунку до історії, а, назвавшись філософом, оповідав солодкі історії про Катерину ІІ, яка «багато зробила для Кременчука», при цьому нічого конкретного не наводив.

     Також розказував вже всім набридле про видатних євреїв, які мешкали в Кременчуці чи його відвідували.

     Закінчилося все тим, що студенти поступово перестали відвідувати заняття, і було закрито історичний факультет.

     Майже така ж картина спостерігалася і в іншому територіальному центрі. І там з’явився лектор з валізою, в якій містилися лубкові картинки як наочний матеріал.

     Режисура була одна і та ж, а тому і вказівка була єдина про закриття історичного факультету. Скрізь розставлено потрібних людей, які за своїми переконаннями були вірнопідданими пропутінського режиму – «п’ятої колони» на чолі з Януковичем.

     Чому були? Вони й тепер самовіддано продовжують служити в складі пропутінської «п’ятої колони», називаючи себе українськими патріотами.

     Дуже добре було налагоджено систему витіснення всіх і всього, що зветься українським.

     Моя одіссея з пропагандою української історії – це лише малесенький епізод в діях КОРПОРАТИВНОЇ ГРОМАДИ Кременчука.

     Тут доречно буде нагадати про ганебну діяльність цієї громади стосовно Тамари Просяник – редакторки Всеукраїнського громадсько-політичного бюлетня. Ця мужня, обдарована, щира людина 25 років, починаючи з 1990 р. по 2015 р. неухильно розкривала агресивну політику Путіна, його «п’ятої колони» в Україні і в Кременчуці.

     Багато писалося про розпродаж та грабування України, правду про деякі сторінки Другої світової війни. Знайшлося місце і для історії України.

     Вся її робота викликала шалену лють Корпоративної громади. На неї сипалися погрози, шантаж, провокації, і були замахи на її життя.

     Ось такими методами витісняли все живе і правдиве, підміняючи брехнею та розважальною історією.

     Після мого витіснення з викладацької справи, я звернув увагу на періодичну публікацію з одним і тим самим змістом і навіть розділовими знаками історії про походження Кременчука. Ба, знайомі обличчя, та це ж «лектор-філософ» з великою валізою!

     І його вже рекомендують нам як історика. Та не треба дивуватися – в цьому середовищі всілякі дива стаються.

     Про що ж писав «філософ-історик»? Про те, що польський король Сигизмунд видав універсал про побудову укріплення, і з цього часу вважаються «офіційними» не тільки побудова укріплення, а й заснування міста Кременчука.

     Оце так! Видав указ і місто готове.

     Та на цьому чудеса не закінчуються. Виявляється, що король доручив спорудження укріплення відомому французькому військовому інженеру Г.Боплану.

    Як потім я дізнався, «батьком» цієї концепції-нісенітниці є Лев Ісаакович Євселевський, дипломований фахівець-історик, доктор історичних наук, а наш герой – один з численних тиражувальників його робіт.

     Чому саме польського короля використав при написанні цієї історії Л.Євселевський?

     По-перше, це найбільш обґрунтовано – в цей час Польща, за домовленістю з московським царем і турецьким султаном, окупувала значну частину Правобережжя України. За цих обставин Л.Євселевському було досить зручно посилатися на польського короля.

     По-друге, річ у тім, що нинішні мешканці Кременчука з єврейської громади є, здебільшого, нащадками тих євреїв, яких правителька з подвійною мораллю Катерина ІІ, створивши з Російської імперії тюрму народів, закрила в резервації –гетто, так званій МЕЖІ ОСІЛОСТІ (рос. черте оседлости).

     Тут наведемо невеличку історичну довідку.

     Йтиметься про хасидів та хасидизм – релігійно-містичну течію в іудаїзмі, яка виникла в 1-й половині 18 ст. серед єврейського населення Волині, Поділля, Галиції.

     Почалася як опозиційний рух проти офіційного іудаїзму – раввінату.

     Для хасидизму характерними є крайній містицизм, релігійна екзольтація, пошанування ЦАДИКІВ («праведників», «провидців»). Поступово хасидизм зблизився з РАВВІНАТОМ. Найбільш активні прихильники хасидизму -  в державі Ізраїль.

     В Ізраїлі хасиди – ортодоксальні фанати.

     Та коли царизм витіснив з південних земель українські поселення, зробивши з них ДИКЕ ПОЛЕ, необхідність їх заселення змусила царський уряд запрошувати з інших держав поселенців-фермерів, наділяючи їх землею та величезними пільгами. Охочих знайшлося небагато, а тому Катерина ІІ своїм таємним указом дозволила цим євреям-хасидам із межі осілості – гетто – стати фермерами.

     Тисячі євреїв подалися освоювати цілинні землі. По прибуттю їм було надано великі субсидії, безтермінові позики, реманент та худобу для обробітку землі, матеріали для побудови та іншу допомогу.

     Євреї ніколи не працювали на землі, та й взагалі фізичною працею вони не заробляли на життя. Тому за деякий час, продавши реманент, будівлі, землі, вони зникали і з’являлися в містах і селах Півдня. Кременчук в кінці 18 ст. був великим та багатим містом, тому для євреїв він став «землею обітованою», і почалася його інтенсивна єврейська колонізація.

     До середини 19 ст. в Кременчуці євреї складали близько третини, а в кінці 19-го і на початку 20-го ст.ст. вже майже половину усього населення.

     Тут необхідно зазначити, що впродовж століть у гонорових поляків формувалася ідеологія ненависті і презирства до українського народу.

     Живучи поміж поляків, євреї заразилися цією шовіністичною ідеологією, вже маючи хасидську.

     Що стосується російського шовінізму, то це вже кон’юктурно нажите явище.

     Тож, визначившись з походженням Кременчуцької єврейської общини, ми продовжимо досліджувати процес написання історії Кременчука Л.Євселевським. Писав він цю історію за комуністичних часів, тому черпав інформацію для написання виключно з російської історіографії, бо іншої не існувало – історія України була під забороною, а хто наважувався про неї говорити, підпадав під визначення український буржуазний націоналіст та закінчував своє життя в таборах. Заохочувалося все, що було антиукраїнським.

     Л.І.Євселевський не був винятком. До того ж замолоду став партійним працівником на комсомольській, а згодом і на партійній роботі, що відкрило йому широкий шлях в подальше життя. Закінчив історичний факультет Полтавського педінституту, поєднуючи навчання з роботою. Успішно захистив кандидатську, а згодом і докторську наукові дисертації.

     Став викладачем вищого навчального закладу. Писав різнопланові наукові роботи і журналістські статті на злободенні теми, витісняючи зі свого шляху конкурентів і всіх, хто мав свій погляд, створив собі незаперечний авторитет і абсолютну монополію на істину. Писав і про Кременчук. І виникла ідея увіковічити себе створенням дати заснування Кременчука, про що вже раніше говорилося. Ідея була, але бракувало аргументів. Доречно буде сказати, що ще у 1970-х роках були наукові розробки про Трипільську культуру, про Великі переселення народів, де згадувався і Кременчук з різних точок зору, але все це не бралося до уваги тодішньою владою і

«офіційними» науковцями.

     Ось тому, коли Л.Євселевський виніс свою концепцію на затвердження партійно-адміністративним керівництвом міста, то заперечень не було, і відтоді розробки Л.Євселевського набули «офіційного» статусу.

     На підтвердження цьому виникла і річниця заснування Кременчука – 425 – на стелі з легованої сталі на теперішньому Майдані Незалежності.

     І красувалося це число в незмінному вигляді 20 років. Зняли його тільки в часи, коли Україна проголосила свою незалежність.

• Не бентежила автора цієї нахабної нісенітниці та обставина, що сама НАЗВА – Кременчук – в перекладі з тюркської мови означає ФОРТЕЦЯ. Тобто цю фортецю вже було збудовано ще задовго до польської окупації.
• А для історика неодмінно треба знати, що тюркськомовні племена ще за часів Великих переселень народів з’явилися на наших землях і сусідували з русами-слов’янами ще на початку 1 тис. н.е.

Тюркськомовні племена були кочовими, і будувати щось у них не було потреби, тому вони тільки констатували побачене. Ось тому маємо назву укріплень-фортець – КРЕМЕНЧИК – Кременчук на р. Волзі (Р.Ф.) та на заході України, куди дійшли тюркськомовні племена.

• Л.Євселевський проігнорував навіть той факт, що польський король був мінімальним правителем, бо в Польщі існувала конституційна монархія. Короля вибирали і звільняли на Сеймі, і без рішення останнього він не мав права нічого вдіяти, а тим паче коли стосувалося фінансів. В своїй більшості королівські універсали мали форму декларацій.
• Щодо заслуг Г.Боплана, то вони таки значні. От тільки в зведенні укріплень на українських землях він не брав жодної участі.

Велика вдячність йому за те, що після своїх мандрівок місцями козаччини він видав свій славнозвісний «Опис України», який було перекладено англійською, німецькою, польською, російською, українською мовами.

В «Описі…» відтворено детальні плани побудованих козацьких фортець, зокрема на Запорозькій Січі та Кременчуцьке укріплення.

Він описав побут, облаштування, озброєння українських козаків, їх методи ведення бойових дій, захоплювався їхнім героїзмом та лицарством. «Хоробрі звитяжці, загартовані в боротьбі, вони готові за першим наказом виступити в похід». «Не можна налюбуватися тим, з якою сміливістю вони перепливають море».

Він пише, що козаки «понад усе на світі цінують свободу, без свободи не уявляють свого життя».

З його «Опису…» Європа ще більше дізналася про КОЗАЦЬКУ РЕСПУБЛІКУ.

• Проігнорував Л.Євселевський дуже важливий факт – за часів Великого Литовсько-Руського князівства з середини 15 ст. Кременчуцьке укріплення стає КОЗАЦЬКОЮ ФОРТЕЦЕЮ аж до другої половини 18 ст.
• Перша Запорозька Січ виникла, приблизно, в 1554-1557рр. як захист від посягань польських феодалів та турецько-татарських набігів.

На о. Хортиця князь Д.Вишневецький (в народі оспіваний як козак Байда) власним коштом збудував укріплення та суднобудівну верф.

Король був проти побудови тут Січей та фортець, побоюючись козаків та погроз турків і татар.

А взагалі, необхідно чітко усвідомити, що запорозькі козаки ніколи і нікому не корилися, були вільними, самодостатніми і незалежними. Кременчуцька козацька фортеця завжди була під впливом Запорозької Січі.

ПРОДОВЖЕННЯ РОЗПОВІДІ ПРО НАПИСАННЯ ПЕРШОЇ СТАТТІ ТА ЇЇ ЕФЕКТ

     Тож я під впливом недолугого твердження послідовників Л.Євселевського про роль польського короля у виникненні Кременчука написав  та опублікував свою роботу під назвою «Скільки років Кременчуку».

     Вона цікава тим, що в ній послідовно і неупереджено досліджуються події, які відбувалися починаючи з 5 тис. до н.е. – часи Трипілля – першої цивілізації на європейському континенті. Про Трипілля дуже не любить згадувати російська історіографія і, в унісон із нею, Корпоративна громада в «п’ятій колоні».

     Нагадаю коротенько про Трипілля, в якому відбувалися події світового значення.

• Трипілля – землеробська цивілізація, за якої обробляли землю плугом із запряженими волами, обробіток землі провадився з високою агротехнікою – що три роки змінювалося поле під посіви, звідси і назва – Трипілля, а починалося це ще в 5 тис.  до н.е.

Для порівняння – в Західній Європі люди ще займалися збиранням, мисливством та рибальством, а про обробіток землі ще й мови не було.

• В Трипіллі виникла мова Санскрит, яка дала життя всім індоєвропейським мовам.
• В Трипіллі зародилося вузликове письмо, потім ієрогліфічне, а згодом з останнього утворилася абетка, якою ми нині послуговуємось.
• Із Трипілля арієзовані народи пішли на Схід, створюючи оази цивілізації (імперія Кушанів).
• В Трипіллі почали формуватися племена слов’ян, які згодом створили в Європі слов’янські держави.
• В Трипіллі бере початок формування українського етносу – нації.
• В часи Трипілля починаються Великі переселення народів, і в цей час місце, де тепер лежать Кременчук і Крюків, набуває статусу постійної масової переправи та центру перетину торгівельних шляхів.
• Про значення Трипілля красномовно свідчить той факт, що 1993 рік ЮНЕСКО проголосило роком Трипільської культури.

     За часів комуністичного правління у 1925 р. групу українських вчених розстріляли тільки за те, що вони досліджували історію Трипільської цивілізації.

     Обґрунтування старожитності Кременчука, пов’язаної з періодом Трипілля, я виклав в статті «Скільки років Кременчуку», яка викликала неабиякий резонанс.

     Відреагувала на цей резонанс Полтавська обласна наукова адміністрація – через два місяці після публікації статті в Кременчуці відбулася наукова конференція, на якій йшлося про старожитності Кременчука.

     Перебіг конференції був вельми цікавим, а тому я стисло проінформую.

     Мене не запросили на цей форум. Повідомив мене про конференцію знайомий журналіст. Тож я був інкогніто.

     На конференцію прибув відомий в науковому світі і в народі академік Ю.Шилов, а також було запрошено молодих науковців із Запоріжжя та Дніпра.

     Був представник від інституту історіографії Академії наук, доктор історичних наук Д.Вирський.

     Відкрив конференцію мер міста В.Малецький, зазначивши, що Кременчук має тисячолітню історію, і потрібно досліджувати її і надалі. Після того, як мер закінчив, почалося пожвавлення.

     Праворуч сиділи науковці і викладачі історії, а ліва сторона була вільною, і враз, як за наказом, вона заповнилася. Потім я збагнув, що це були статисти – люди з Корпоративної громади.

     Першою виступила представниця обласної наукової адміністрації, докторка історичних наук Л.Бабенко. Вона звернула увагу на те, що в Кременчуці -  великий застій - бібліотеки мали б популяризувати нове, українське, натомість книжкові виставки присвячено таким рубрикам як «Ленін і Кременчук», «Катерина ІІ і Кременчук» - як у 70-х роках минулого століття!

     Потрібно свіжого повітря, а для цього треба, щоб історію Кременчука писали не лише аматори (це випад в мій бік), а й молоді науковці, яких у Кременчуці чимало.

     В кінці вона висловила впевненість, що відтепер Кременчук стане центром досліджень історії старожитностей.

МОЯ РЕПЛІКА ПОДУМКИ

Так, дійсно, конче бракує свіжого повітря кременчуцькій ідеологічній і культурній атмосфері, але молоді історики скуті обмеженнями так, що вільно не можуть висловлювати свою думку, бо їх пов’язує КОРПОРАТИВНА ЕТИКА. Якщо вони не дотримуватимуться цієї етики, їх витіснять з «обойми» і зацькують.

     Та продовжу розповідь про події, які відбувалися в залі конференції.

     Після Л.Бабенко виступив кандидат історичних наук, археолог О.Супруненко, який розповів про свої дослідження в археології. З його слів усі середньодніпровські землі, з точки зору археології, є близькими до Кременчука, а він є центром.  Повідав про своє вивчення артефактів, знайдених під час розкопок у 2003 р. при побудові готелю. Цим артефактам - залишкам укріплень він, суто візуально, визначив вік у, щонайменше, 900 років.

     Під оплески правої сторони присутніх на трибуну вийшов Ю.Шилов – професор, народний академік.

     Він розказав про свою роботу в царині української історії, археології, культурології, літератури, а також про подальше дослідження Трипільської цивілізації, слов’янства та козаччини.

     Особливе місце в його розповіді посіла археологічна розвідка знаків «Рігведи» та «Рамаяни» на теренах Кременчуччини. Погодився з висловлюваннями Л.Бабенко та О.Супруненка щодо центрального місця Кременчука у вивченні старожитностей, що сягають часів останнього тисячоліття Трипілля.

     Поділилися своїми дослідженнями старожитностей Кременчука і запрошені гості із Запоріжжя та Дніпра. Погано лише, що їм заважав Д.Вирський, увесь час перериваючи своїми запереченнями. Його не було чути, бо говорив він з перших рядів, спиною до зали, але, мабуть, для нього це було не так важливо – аби заважати. Не надто схоже на поведінку науковця – представника Національної академії наук України.

     Нарешті він і сам виступив.

     Почав з трибуни із заперечень щодо трипільців-землеробів на Наддніпрянщині, мотивуючи тим, що ці землі непридатні для землеробства.

     В його промові відчувалися неприховані нотки недовіри до існування Трипільської культури.

     Нагадав про те, що від Кременчука починалося Запорожжя, тобто пороги починалися тут і рух по Дніпру контролювався звідси.

     Далі він перейшов до зали і без мікрофону, біля схем продовжував виступ, іноді підходячи до трибуни з мікрофоном і тоді було чути його пропольську орієнтацію.

     Найбільш відвертою була промова російською мовою кандидатки філософських наук, доцентки Кременчуцького університету А.Лушакової. Не приховуючи свого негативного ставлення до українського народу та його історії вона відзначила заслуги Катерини ІІ загалом, а в розвитку Кременчука особливо: «…Кременчук починається з другої половини 18 ст. за правління Катерини ІІ…».

     Потім розповіла про заслуги польських королів в розвитку українських земель.

     На цьому офіційна частина наукової конференції закінчилася, президія змінилася, права сторона учасників з половини залишила приміщення, з’явилися інші особи в президії і було оголошено звернення щодо вшанування пам’яті Л.І.Євселевського та заснування фонду його імені при Міській Раді.

     І подумав я після цієї наукової конференції, що за роки незалежності, попри шалений тиск, ідеологія змінюється і наукові сили відродилися і наше мислення змінилося. А щодо науковців, починаючи з Національної академії наук та інших наукових установ, які звеличують заслуги царів та королів, що сотні років гнобили й нищили український народ, то це вже анахронізм, в якого немає майбутнього.

     Те, що корпоративні усіляко шкодитимуть, не викликало у мене сумнівів, бо після публікації моєї статті і роботи наукової конференції вчителі молодших класів, на виконання наказу «згори», розповідали дітям, що Кременчук засновано польським королем 1571 року, бо цього року він видав указ про побудову Кременчуцької фортеці.

     Під впливом наукової конференції та відгуків на мою першу роботу я вирішив аналізувати усі основні події послідовно і неупереджено щодо історії Кременчука в тісному зв’язку з історією України, бо тільки так може писатися історія міста.

     Це була преамбула, основне ж буде далі.

ПРОДОВЖЕННЯ ФАЛЬСИФІКАЦІЙ

     Відчуваючи, що Ґрунт зникає з-під ніг, Корпоративна громада міста вирішила дещо змінити тональність своєї риторики стосовно історії Кременчука. Для цього вони «згадали», через 18 років, що у 2003 р. під час побудови готелю було виявлено рештки фортеці, а ці артефакти дали змогу науковцю-археологу О.Супруненку визначити їхній орієнтовний вік у, щонайменше, 900 років.

     Щоб повною мірою досягти бажаного, вони ВИКОРИСТАЛИ депутата Верховної Ради О.Мовчана.

     І от в засобах масової інформації з’являється стаття під промовистим заголовком «У Верховній Раді зареєстрували проект, який може переписати історію Кременчука».

     Читач скаже, а що ж тут поганого, нарешті закінчиться брехлива історія.

     Та не для цього готувався проект постанови. В самій постанові дещо прояснюється: «Про визначення археологічного віку міста Кременчука та офіційну дату його заснування».

     А метою в пояснювальній записці визначено «Згідно з пояснювальною запискою проекту рішення, міській раді Кременчука РЕКОМЕНДУВАТИМУТЬ послуговуватися офіційно визнаною датою першої писемної згадки про місто в історичних джерелах – 1571 р., та 900-річним віком Кременчука за результатами проведених археологічних досліджень, рахуючи початок історії від, приблизно, 1120 (1122?) року».

     Проаналізуємо це супроводжувальне обґрунтування.

     Загалом – це є безграмотним використанням історичних фактів, значною мірою перекручених. Не схоже, щоб фахівець брав участь у формуванні проекту рішення.

• Коли йдеться про визначення часу подій, заснування чи відкриття, то не існує в історії одночасного поняття першої згадки в історіографії та вже досліджених археологічних артефактів.

У нашому випадку дослідження науковцем О.Супруненком археологічних артефактів є основними у визначенні віку міста, а тому про першу згадку і мови не може бути, бо це лиш констатація факту вже існуючого.

Доречно буде сказати, що перші згадки про Кременчук були задовго до польської окупації. Так Теодор Нарбут згадує про нього у 1390 р. А карта Південної Сарматії Бернарда Ваповського згадує Кременчук у 1526 р. Не кажучи вже про гетьманські універсали 15 століття, де згадується Кременчуцька козацька фортеця.

Отже щодо першої згадки – це чистісінька вигадка, що має на меті залишити «офіційно» в історії Кременчука слід Л.І.Євселевського.

• Стосовно ДАТИ заснування Кременчука, то в проекті постанови - офіційно визнати вік Кременчука у 900 років.

А це вже безглуздя! Ніякої логіки. Адже дата і вік - це різні поняття. Дата – точний календарний час (число, місяць, рік). У нашому випадку про це й говорити недоречно, бо йдеться лише про визначення століття.

• Щодо зведення укріплення русами-слов’янами у 12 столітті, то це тільки підгонка до визначеного числа – 900 років.

     Археолог О.Супруненко говорить про те, що це мінімальний вік, можливо й більше. Він має рацію, бо визначався вік суто візуально. Якби була можливість застосувати сучасний метод радіовуглецевого датування – бо тільки так тепер археологи встановлюють час – вік артефакту, то результат був би зовсім іншим.

     Тут доречно буде говорити про появу на цих землях русів-слов’ян. У пояснювальній записці простежується намагання віднести цю подію до 12 століття. З цим ніяк не можна погодитися, бо утворення союзів слов’ян почалося в кінці 4-го і на початку 5-го ст.ст., а в 6 ст. вже виникають міста, укріплення та оборонні лінії у східних слов’ян, а у західних починають утворюватися держави. У 12 столітті в Київській Русі вже почалося феодальне роздроблення і було не до створення чи побудови.

     Отож не слід ігнорувати вже класичне визначення, бо про це знають учні в школах із підручників. Це означає, що зведені укріплення, зокрема в Кременчуці, належать як мінімум до 7 століття, а це налічує 1900-2000 років.

• Іще один незаперечний доказ тисячолітнього існування Кременчука. Будучи на перетині міграційних і торгівельних шляхів і найвужчим місцем переправи через Дніпро, Кременчук бере свій початок на межі 1 тис. до н.е. і 1 тис. н.е.

І це ще не все.

• Археологічні дослідження та знайдені артефакти на теренах Кременчуччини - на околиці м. Горішні Плавні - говорять про «Рігведи» та «Рамаяни», які народилися тут. Про це можна дізнатися, відвідавши тамтешній краєзнавчий музей.

     Усі ці відкриття сталися завдяки небайдужим українцям.

     На околиці Горішніх Плавнів під час видобутку руди було виявлено залишки споруд та інші артефакти. Робітники, які були присутні при цьому, зупинили роботи і чергували дні і ночі, доки не прибули археологи для дослідження. Очолював археологів науковець Ю.Шилов.

     На знак вдячності за ці дослідження та дослідження козацьких курганів мешканці міста встановили пам’ятник науковцю.

     Майже так само розгорталися події і в Кременчуці, коли рили котлован під готель. Такі ж небайдужі люди зупинили роботи і запросили археологів з Полтави. Досліджував археолог О. Супруненко, але ніде немає навіть згадки про знамените відкриття та про його дослідника, бо послідовників Л.Євселевського зовсім не цікавить історія України і в ній історія Кременчука.

     Хіба що на короткий час з корисливою метою.

• І на сам кінець стосовно «офіційності». В історії не існує такого терміну чи поняття. Існує термін «обґрунтування», а з 19 ст. на допомогу історіографії прийшла археологія.

Відтоді, опираючись на артефакти, повноцінно можна було обґрунтувати навіть існуючу міфологію, як це сталося з відкриттям Г.Шліманом легендарної Трої.

Стосовно ж «офіційності», яка повторюється увесь час послідовниками Л.Євселевського, то це самоціль, яку «винайшов» він за радянських часів, коли без будь-якого обґрунтування написав історію виникнення Кременчука. Це було прикриттям для фальшування. Його палкі послідовники продовжують бездумно, як мантру чи заклинання, повторювати це «офіційно» для подальшого фальшування історії України загалом і Кременчука зокрема.

А взагалі – це асорті нісенітності і брехні, що має на меті, використовуючи Верховну Раду та застосовуючи тиск на депутатів місцевої Ради і на мера міста, узаконити сфальшовану історію Кременчука комуністичних часів.

     Проект постанови про зміни у визначенні часу заснування Кременчука так і залишиться проектом, бо Верховна Рада не може взяти до розгляду такий незрозумілий у своїй суті документ.

     Упевнений, що ініціаторів цього проекту не надто хвилюють результати дій Верховної Ради, головне - що це задекларовано. Потім цим можна буде маніпулювати, посилаючись на Верховну Раду, постанови якої так і не було. У місті скрізь розставлено своїх людей і виконуватимуться вказівки осіб, які оточують керівників міста.

     Але ж реанімувати мертве ніяк не можливо, і тому добра порада – припиняйте подальше фальшування та облиште погану звичку послуговуватися запліснявілою, з неприємним шовіністичним запахом історіографією. Запевняю, що галюцинації, які турбують вас, зникнуть і добре здоров’я повернеться.

Глава 2

ЛАНКИ ОДНОГО ЛАНЦЮГА

     Не планував я звертатися до теми хасидизму і хасидів - нехай працюють над цим питанням фахівці, але виниклі обставини змушують це робити.

     У Кременчуці є мікрорайон «Озерний». Ця територія перебувала в розпорядженні Збройних сил - там складувалися та зберігалися боєприпаси – впродовж понад століття і мала назву АРТСКЛАДИ. Віднедавна боєприпаси утилізували і територія стала привабливою для різного роду підприємців.

     Загальна площа мікрорайону «Озерний» складає 86 га. У 2017 р. було складено та затверджено його докладний план.

• 12,2 га – територія поховань;
• 7 га – багатоповерхова забудова;
• 28 га – садибна забудова;
• 11 га – вулиці;
• 7 га – проїзди;
• 3 га – автомагістраль;
• 7,7 га – зелені насадження;
• 3 га – озеро;
• 0,5 га – зелена територія.

     Частина території була цвинтарем, де з 19-го і на початку 20-го ст.ст. ховали православних, католиків, караїмів, євреїв.

     З початком російсько-української війни ділянки цієї землі було відведено учасникам бойових дій – фронтовикам під садиби.

     А в березні 2021 р. під стінами мерії зібрався мітинг, очолюваний фронтовиком Л.Харченком, де вимагали не задовольняти прохання єврейського товариства «Релігійна громада іудеїв «Бейт ахаїм»» надати 6 га землі на території колишніх складів, де поховано доньку рабі Нахмана із Брацлава, засновника брацлавського хасидизму, для побудови меморіального комплексу.

     Виникає питання, а який стосунок має Сара Нахман до брацлавського цадика, хіба його донька могла успадкувати цей титул?

     Тут випливає ще одне запитання. Судячи з матеріалів розслідування та опитування фахівців різних напрямків, євреїв і навіть рабина Мейлаха Шейхета, яке провела телекомпанія «Візит», поховання доньки цадика Сари Нахман на єврейському цвинтарі немає.

     Для чого ж тоді взагалі заводити мову про меморіальний комплекс?

     Та вивчаючи матеріали розслідування телекомпанії «Візит», розумієш, в чому річ.

• Ще у 2015 р. питання про меморіальний комплекс на кладовищі погоджувалося з місцевою владою, існує докладний план його побудови, яка коштує не один мільйон.

     А лобіює цей проект депутат міської ради І.Шварцман, та зрозуміло, що за ним стоять більш впливові люди.

     Зацікавленість значна, бо пахне великими прибутками в разі побудови – це комплекс розважальних, спортивних та інших дорогих послуг з гаражами, басейнами, готелями, вертолітним майданчиком. Для такої забудови 6 га замало.

     Отже її розширення відбуватиметься в процесі зведення комплексу.

     Рабин Мейлах Шейхет сумнівається, що до такого меморіального комплексу приїдуть паломники – він щира людина.

     Та ініціатори проекту не про духовність думають, а про великі прибутки, що їх отримуватимуть від заможних відвідувачів, і їм начхати на прах людей, які там лежать.

     До того ж, коли почався розголос, то вдалися до перетягування надмогильних плит з єврейських захоронень на інші місця цвинтарю, де відбуватимуться шабаші, тобто, на чужих кістках можна влаштовувати і оргії.

     Ось тут виникає ще одне запитання: а хіба Всевишній не є одним Богом для всіх? Чи у хасидів – свій Бог, який зробив євреїв обраним народом?

     Мешканцям Кременчука не потрібний цей комплекс і його паломники.

     І.Шварцманом та його ставлениками не обмежується перелік бажаючих відірвати шмат землі в центрі Кременчука. Майже  синхронно подали заявку на землю представники Православної церкви Московського патріархату, посилаючись на те, що тут колись був храм Російської церкви і тут багато захоронень воїнів, які воювали під час кримських воєн.

     Так, був храм, де служили попи російських окупантів, які ставилися до українського – козацького народу як до бидла і проливали його кров. Здебільшого там українські захоронення. Для Московського патріархату важливо мати якомога більше релігійних центрів, де пропагувати «русский мир» з його кривавою сутністю і бойовиками. І це під час війни, яку ведуть путінські вояки з благословення російських попів!

     Кількісно Православна церква МП набагато переважає УПЦ Київського Патріархату, і продовжують виникати нові осередки за фінансової підтримки успішних підприємств, які і тітушок організовували проти євромайданівців.

     Тепер апетит у п’ятої колони розгорівся і вони прагнуть витіснити українців на кладовищі «Озерного». І мертвим українцям не дають покою.

     Отже, це не лише питання духовності, але й політичне.

     Як тут не погодитися з Аллою Лушаковою, що на тому місці має бути Парк Пам’яті для всіх похованих, а про благоустрій повинна подбати місцева влада, як це робиться у всьому цивілізованому світі.

• Та не тільки нахабними діями корпоративних хасидів на кладовищах привертає до себе увагу мікрорайон «Озерний».

Під стінами мерії ветерани війни вимагають остаточно вирішити питання з земельними ділянками, які їм виділено. Із 426 ділянок оформлено документи на близько 300, а решта ветеранів продовжують поневірятися в ходіннях по кабінетах чиновників.

Не легше й тим, хто вже отримав документи на землю, бо вони з нею не можуть нічого зробити. Там немає ні комунікацій, ні розпланування, ні рекультивації. Дехто через безвихідь почав продавати свої ділянки, але тепер дають лише 500 дол., а це в центрі міста!

Бариги і чиновники вичікують слушного моменту, аби захапати цю землю.

А вирішення справи лежить в зовсім іншій площині. Необхідно, щоб місцева влада виконала свій затверджений у 2017 р. план щодо використання всієї території «Озерного», і не потрібно домовлятися з бажаючими придбати шматок території.

     Тепер захисники Вітчизни негайно потребують захисту!

     А де шукати захисту?

     Держава продовжує існувати, як юридично так і фактично. Питання тільки в тому, хто нею керує.

ТАК ХТО КЕРУЄ ДЕРЖАВОЮ УКРАЇНА

     Проаналізуємо коротенько.

• Почнемо зі ставленика Путіна кримінальника В.Януковича, коли вся напрацьована державницька політика почала зникати і формувався диктаторський режим, підпорядкований Путіну. Та внаслідок Євромайдану – Революції гідності, коли диктатор-маріонетка пролив кров мирних мітингувальників, йому довелося втікати, через Крим, за допомогою російських спецслужб, прихопивши декілька тонн золотих «батонів».
• На хвилі революційного піднесення народних мас, а точніше, на крові українців прийшли більш організовані, підступні та хижі діячі.

Відразу ж після втечі Януковича Крим заповнюється сіро-зеленими постатями, що починають блокувати наші Збройні сили, яким надійшов наказ не чинити опору, а потім, і здати Крим. На той час вже сформувалася команда корпоративних, на чолі з головою Верховної Ради, тимчасово виконуючим обов’язки президента О.Турчиновим. На засіданні Ради Безпеки, в якому взяли участь А.Яценюк і Ю.Тимошенко, було прийнято ганебне рішення про здачу Криму.

Окрилений успіхами в Криму, Путін починає широкомасштабну агресію на Сході (Донбас) і на Півдні. Тільки завдяки загонам добровольців і солдат строкової служби під керівництвом відданих молодих офіцерів на Донбасі було зупинено російські війська. Всупереч диверсіям і збройним виступам проросійських команд під керівництвом Добкіна і Кернеса, патріотичні сили взяли ситуацію в свої руки в Харкові.

За одним сценарієм відбувалися події і в Одесі.

А тим часом почалися перегони виборів президента. Було багато кандидатів і від українських партій і від антиукраїнських. Але переміг в першому турі, за фінансової підтримки олігархів Д.Фірташа та І.Коломойського, досвідчений політик П.Порошенко. Він керував під час подій на Євромайдані з-за лаштунків, а тепер запустив увесь свій арсенал обіцянок.

Забігаючи наперед, з впевненістю можна сказати, що жодної обіцянки він не виконав.

Що зробив антинародного - визначено.

• Не зупинив війну ні за тиждень ані за 5 років, бо не був зацікавлений у цьому. Вона принесла йому великі статки.
• Не домігся закінчення розслідування щодо вбивств майданівців та щодо їх кримінального переслідування.
• На знак подяки за підтримку він відкрив двері олігархам до економічної  і політичної влади.

І.Коломойському було дозволено за допомогою Приватбанку зруйнувати всю банківську систему.

Продовжилося рейдерство, почате Януковичем.

     Розглянемо, як це відбувалося в Кременчуці.

     Олігарх К.Жеваго захопив увесь видобуток руди на Кременчуччині, і податки з його прибутку майже не знімалися – це чистий дохід.

     Він заснував банк Фінанси та Кредит», на який, за згоди місцевої влади, було зациклено багато підприємств  і установ, та через який здійснювалися операції, не сумісні з економічними законами про банки.

     Шахрайським шляхом підпорядкував собі «Автокраз». За декілька років підприємство зупинилося, усе в боргах, замовлення припинилися, а П.Порошенко забезпечив замовленнями завод з російським капіталом «Богдан». Банк «Фінанси та Кредит» оголосив себе банкрутом, обікравши вкладників і державу.

     К.Жеваго в цей час був депутатом Верховної Ради. Але нічого не відбулося. К.Жеваго зник, продовжуючи отримувати прибуток від видобутку руди.

• Потужний нафтопереробний завод захопила група «Приват» І.Коломойського. На сьогодні він ледь існує.
• Колісний завод – без замовлень.
• Стальзавод ледь існує з періодичними зупинками.
• Вагонний завод витримав шалене рейдерство за часів Януковича. Вистояв і розширився з випуском нових типів пасажирських і товарних вагонів та налагодив випуск іншої продукції, але нинішня влада на чолі з президентом не зацікавлена у вітчизняній перевіреній вагонній продукції. Продукція Південної Кореї не витримала навіть початкових випробувань. Дійшла справа до того, що Укрзалізниця не виплачує кошти за вже виготовлену продукцію.

Ще тримається завод «Дормаш» і завод з виробництва технічного вуглецю.

Сотні малих і середніх підприємств вже зупинилися, а деякі науково-дослідні цехи і майстерні ще дивом існують.

     Така ситуація з виробництвом продукції - по всій Україні.

• Не відставали в пограбуванні держави і очільники нової влади. Одна з таких афер – закупівля вугілля за формулою «Роттердам+». Виграла тендер компанія Р.Ахметова «ДТЕК». В оборудці брали участь високопосадові особи на чолі з А.Яценюком. Частина цього вугілля вивозилася з окупованого Донбасу. Р.Ахметов та чиновники заробили на українцях понад 1 млрд. дол.. Захисники рідної землі за ці оборудки заплатили кров’ю і життям.

Доречно буде сказати, що під час «роттердамської» формули співмешканка судді Вовка придбала будинок за 2 млн. дол..

• В той час, як підприємства задихаються під тиском податків, олігархи на чолі з президентом П.Порошенком переказують сотні мільярдів в офшори, підтримуючи економіки інших держав.
• Порошенком було задекларовано широкомасштабні реформи, а фактично все вийшло навпаки, бо що зоставалося ще живого в МВС, було поступово знищено, судова і прокурорська системи також зруйновано, медицина та освіта ледве животіють.

     А як же ми існуємо до цього часу?

• Завдяки позикам. МВФ вже майже повністю припинив фінансувати, побачивши, що реформи не відбуваються, боротьби з шаленою корупцією немає, а позики щезають. Давали тільки щоб не сталося дефолту.
• Парадокс створила влада. Не маючи змоги заробити на життя, 8 чи 9 млн. людей виїжджають в європейські країни на заробітки, і своїми грошовими переказами у валюті утримують державу від дефолту. Олігархи, високопосадові чиновники, депутати Верховної Ради виводять в офшори награбовані статки, а заробітчани поповнюють казну валютою.
• Олігархи захопили і політичну владу, створюючи безліч партій. Вони витіснили українські партії, фінансуючи відомі антиукраїнські, з яких формувався парламент і чиновницький апарат.

Олігархи тісно співпрацюють з російським керівництвом на основі економічних відносин. Так звані опозиційні партії – на утриманні у путінської влади. Вони почали набирати сили за правління П.Порошенка.

Тож не дивно, з огляду на вищенаведені приклади, що П.Порошенко і його команда, вслід за Януковичем і Путіним, доклали чимало зусиль, щоб покінчити з європейською інтеграцією. Значною мірою це стосується і інтеграції в НАТО.

Захопившись мародерством, П.Порошенко і його команда переступили «червону лінію» у відносинах з українським народом, українські партії витіснили, а їхніх керівників переслідують (як приклад - партія «Самопоміч» з її лідером А.Садовим, та М.Саакашвілі). Дійшло до того, що почалося переслідування фронтовиків-добровольців «Правого сектору», батальйону «Донбас» та волонтерів. Вони дуже не подобалися і Путіну.

А от фейкових патріотів-захисників в ті часи виникла велика кількість. Сфотографувавшись в обіймах з дійсними захисниками – фронтовиками, або на тлі трасуючих снарядів у нічному небі, вони з легкістю оформляли собі документи учасника бойових дій. А от добровольці-фронтовики довго не могли домогтися цього статусу.

• За правління П.Порошенка було підписано ганебну Мінську угоду, вигідну Путіну. Змінювати її Порошенко не хотів, повторюючи: «Альтернативи Мінським угодам немає». Про її заміну говорили і наші союзники, але, натрапивши на таку тупість, втрачали інтерес до України.
• Більшість членів комісії ОБСЄ є «дружніми» до Росії, а тому від цієї комісії допомоги годі чекати. А керівництво України в особі П.Порошенка жодного разу не порушило питання про заміну її складу.

     Поступово Україна стає об’єктом, а не суб’єктом зовнішньої політики. ЇЇ політичні і економічні питання вирішуються без її участі.

А ЩО ДАЛІ?

     До того часу фактична влада вже перебувала в руках олігархів.

     Засоби масової інформації і куплені політологи почали шалену виборчу компанію. В розпалі президентських перегонів дві українські партії: А.Гриценка «Громадянська позиція» та А.Садового «Самопоміч» виходять на перші позиції, і тут олігархи створюють з десяток партій, що презентують своїх кандидатів. З-поміж них виринає молодий комедійний актор з його основною роллю народного президента. Було створено йому рейтинг, і В.Зеленський та його партія «Слуга народу» опиняються на верхівці влади.

     Привели його до влади олігархи, а тому він продовжує грати роль слуги народу, хоча насправді - він маріонетка в руках своїх хазяїнів. Він продовжуватиме почате Януковичем і Порошенком.

     Робити чергову революцію чи переворот немає сенсу, бо на крові народній до влади прийдуть інші негідники. Вихід один – не наступати вкотре на ті самі граблі.

     І коли в президентах будуть такі як А.Садовий чи А.Гриценко, а у Верховній Раді і на місцях – як В.І.Пилипенко чи О.Піддубна, тоді легше буде усьому народу України.

ДАЛІ БУДЕ

 

Анатолій Суковач, історик