Визначні події на землях України в 19 столітті

13 202 0
Визначні події на землях України в 19 столітті

     У першій половині 19 ст. завершилася адміністративно – територіальна уніфікація українських земель.

     В цей же період в Російській імперії склалася політико – ідеологічна формула трьох начал – «православ’я, самодержавство, народність». Ця формула впроваджувалася як інструмент абсолютної монополії держави на все духовне життя. В настановах імперського керівництва йшлося про те, що народне виховання в імперії має бути, незалежно від різниці вірувань, лише російським, а всі інородці зобов’язані вивчати історію та закони Російської держави.

     Ціль цієї програми – СТВОРИТИ З РІЗНИХ ЕТНОСІВ ПОЛІТИЧНУ РОСІЙСЬКУ НАЦІЮ.

В СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ

     У 19 ст. УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ продовжувала розвиватися (якщо можна це назвати розвитком) ЯК СЕЛЯНСЬКА.

     Свідченням розвитку нації як селянської може слугувати тогочасна статистика. У складі міського населення українці, як і євреї, в середині 19 ст. становили близько третини, а в кінці століття – менше четвертої частини населення (але в Одесі, наприклад, українців налічувалося лише 6 %, у Києві – 22 %).

     Це положення можна відстежити на прикладі Кременчука: українців – 15980 – 27,5 %, росіян – 14230 – 20,8 %, білорусів – 286 – 0,45 %, євреїв – 29577 – 46,95 %.

     Основним населенням було селянство. Воно ділилося на дві рівнозначні половини. Одну половину складали поміщицькі селяни, а друга половина мала статус державних.

     Низька продуктивність кріпацької праці призводила до зубожіння поміщицьких господарств. Кількість заставлених і перезаставлених у банках маєтків та кріпаків становила, у восьми основних губерніях, від 20 до 50 %.

     Не кращим було становище державних селян. З 1817 р. військовий міністр Росії О.Аракчеєв почав створювати на землях України військові поселення, частково переклавши тягар утримання збройних сил на місцеве населення. Військові статути жорстко регламентували життя поселенців – військову службу, роботу у полі, особистий час і, навіть, сімейні справи.

     Усе це разом із муштрою та ненормованою працею викликало спротив і бунти. Тому на рубежі 20-30 – х років поселенців перевели на роботи, пов’язані з забезпеченням армії продовольством і фуражем, через що їхнє становище стало трохи кращим, ніж у поміщицьких селян (фактично це був прообраз військових радгоспів Радянської Армії).

     Але те, що кріпацтво гальмує економічний розвиток, було настільки очевидним, що навіть верхи імперської адміністрації звертали на це увагу царя.

     Ще у 1812 р. О.Аракчеєв подав проект ліквідації кріпосного права і наділення селян землею за рахунок землі, викупленої в поміщиків, та пропонував скасувати рекрутчину.

     Дуже потерпало українське населення і від війн, які безперервно вела імперія.

     Але, попри все, населення України з гідністю та героїзмом воювало в складі Російської армії.

  • Під час нашестя Наполеона у 1812 р. українці в патріотичному запалі почали формувати добровольчі козацькі полки, партизанські загони та народне ополчення. До вересня 1812 р. тільки в Полтавській та Чернігівській губерніях було виставлено 19 полків, а в ополчення записалося 42 тис. осіб.
  • Один із полків сформував І.Котляревський, удостоєний царем медалі на Володимирській стрічці.
  • Восени 1812 р. українські добровольці й російська армія не пропустили французів у глиб України.
  • Тисячі українців воювали з ворогом в партизанських загонах Є.Четвертака, Ф.Потапова (Самуся), Єременка та інших, про які з захопленням розповідав ватажок партизанів Денис Давидов.
  • Під час Кримської війни 1853-1856 рр. населення України надавало величезну допомогу російським військам, постачаючи продовольство і фураж, вивозячи поранених. Працювати доводилось в неймовірно важких умовах.
  • Десятки тисяч українців брали участь в обороні Севастополя від англо-французьких десантів. За період облоги міста загинуло понад 20 тис. українців.

Цікава довідка!

  • Одним із керівників оборони Севастополя був віце-адмірал П.Нахімов, нащадок генерального писаря при гетьмані І.Мазепі Федіра Нахімовського.
  • Добре відомі героїчні захисники міста – вихідці Гайсинського повіту Подільської губернії Гнат Шевченко та Петро Кішка. 20 січня 1855 р. Г.Шевченко загинув, затуливши собою від ворожої кулі лейтенанта Бірільова. У 1902 р. йому було встановлено пам’ятник у Севастополі, відлитий з трофейних гармат. Це був перший в Росії пам’ятник рядовому-кріпакові, а пам’ятник матросу П.Кішці встановлено 26 травня 1956 р.

Тут буде ще одна цікава довідка

  • Свій внесок у війнах 1812 р. та Кримській 1853-1856 рр. зробив Кременчуцький полк, сформований у 1806 р. виключно з українського населення-рекрутів. Полк декілька разів відзначався за героїзм і самовідданість. І дуже прикро, що в описанні подвигу воїнів в Бородинській битві, які «з винятковою мужністю відбили колону Бонапарта», названо виключно росіян. Це зроблено в наш час і відверто тенденційно, тільки не відомий автор цієї фальсифікації.

     Велику надію і сподівання на поліпшення життя після війни з Наполеоном мали в імперії усі верстви населення, але марно. Ні селяни-кріпаки не отримали свободи, ні козакам не повернули їх права і привілеї бути козаками.

     І лише після ганебної поразки царської армії в Кримській війні 1853-1856 рр., через бурхливе зростання селянських виступів (в них брали участь близько 2,5 млн. селян), уряд був змушений ліквідувати кріпацтво, яке було скасовано царським Маніфестом від 19 лютого 1861р.

     З весни 1861 р. 5,3 млн. поміщицьких селян підросійської України дістали юридичну свободу, право займатися будь-яким ремеслом чи торгівлею. Але, внаслідок реформи, вони втратили 1 млн. десятин землі, що нею користувалися. Цю землю вони мали право викупити, проте коштів для цього не мали, тому що в кріпацтві заощаджувати не було змоги.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СФЕРА

     На українських землях економічний стан визначали торгівля та купецтво.

     Аналізуючи історію купецтва і стан торгівлі, ми приходимо до однозначного висновку, що ремесло було вже розвиненим ще в 1 тис. до н.е. Особливе місце цьому заняттю відводиться в Наддніпрянщині та на прилеглих до неї землях.

     Одним із відомих торгівельних шляхів був «Залізний шлях», який пролягав з Києва на південний Схід, згадувався ще з 8 ст., йшов Дніпром до Канева, потім через Кременчук до Азовського моря.

     На ці землі по Дніпру і сухопуттям прибували купці з Близького Сходу, з Греції, Візантії, Генуї.

     Дещо пізніше народився ще один торгівельний шлях , «з варяг у греки», який з’єднав торгівлею народи Півночі, особливо Скандинавії, з Близьким Сходом та Європою.

     За часів Київської Русі на наших землях мали представництва-колонії іноземні купці, а руські купці мали свої двори в Багдаді, Візантії, Хозарії, Криму і т.і.

     Дані про професійні організації на зразок європейських гільдій збереглися щодо новгородського купецтва.

     Гільдії купців існували в Київській Русі, були значною соціальною силою і мали великий вплив на економічне і політичне життя.

     Після татарської навали за часів Великого Литовсько-Руського князівства почало відроджуватися купецтво.

     У 14 ст. на українських землях вводиться Магдебурзьке право, основане на литовських статутах, яке проіснувало до 1831-1835 рр. Саме в цих роках воно скасовується.

     Яка дикість!

     Це рівнозначно, що зарізати курку, яка несе золоті яйця.

     Відомо, що Павло І 30 листопада 1791 р. повернув Києву Магдебурзьке право, втрачене 20 жовтня 1775 р. Катериною ІІ, але Миколі І це було не потрібно. Для нього, як і для Катерини ІІ, головним було запровадити все російське. Ось тому через 4 роки Київ багато в чому став схожим на типове російське місто.

     Наприкінці 18 ст. і на початку 19 ст., загалом в Україні, і в Кременчуці частково, купецтво продовжувало відігравати основну роль в розвитку економіки.

  • На кінець 18 ст. у Кременчуці існувало 3 купецьких гільдії, 8 купецьких цехів.
  • В другій половині 18 ст. в Крюкові створюються величезні склади солі, яку привезли сюди чумаки, і в цей час величезного значення набув перевіз через Дніпро, який з’єднав Кременчук торговими зв’язками з Польщею, Румунією, Угорщиною.
  • Значна частина капіталу зосередилась в руках купців, які заснували промислові підприємства: у 1747 р. купець С.Володін відкрив канатний завод, де вироблялося 2500 пудів канату на рік, у 1790 р. запрацював кахельний завод купця Ф.Сурчкова, на кінець століття діяли свічковий, миловарний, цегельний та шкіряний заводи.
  • На початку 19 ст. кількість промислових підприємств досягла 30.
  • У місті зосереджувались усі торговельні операції з сіллю, що проводились з Білоруссю, Литвою, Польщею, а з Варшавою велась торгівля салом.
  • Кременчук здійснював торгівлю хлібом з Одесою та Кримом.
  • Фінансові доходи були вдвічі вищими, аніж в Полтаві.
  • За кількістю населення в середині 19 ст. Кременчук посідав 8-е місце в Україні, налічуючи понад 19 тис. мешканців.
  • Щороку в Кременчуці відбувались три ярмарки, куди прибували 5 тис. чумаків, купці з Москви, Петербургу, Одеси, з Австрії, Угорщини, Німеччини.
  • В другій половині 19 ст. в руках купців були зосереджені майже всі банки Кременчука.
  • В кінці 18-на початку 19 ст.ст. чималий відсоток в економіку Кременчука внесли німецькі колоністи. Було відкрито фабрики і заводи з найманою працею.
  • Дрібна торгівля, лихварство (ростовщительство), галантерея, шинки, аптеки, крамниці, кустарне пошиття одягу, взуття і їх ремонт, та ще багато дрібних послуг було зосереджено в руках євреїв.

Не було тільки місця українцям. Їх витіснили з усіх сфер.

Тут доцільно буде звернутися до статистики того часу.

  • Хоч українське населення в 9-ти губерніях складало 69,5%, в галузі культури працювало 41% росіян та 26% євреїв. А в Кременчуці був ще більшим контраст. Тут в кінці 19 ст. і на початку 20 ст. українці в галузі культури майже повністю були відсутні.
  • Ще один сумний показник: в названий період рівень грамотності серед дорослих українців не перевищував 13-15%.

     Навіть в складі робітників їх майже не було. В другій половині 19 ст. масово завозили робітників з Росії, а тому до кінця століття і на початку 20 ст. українців витіснили з міста, як і по всій Україні.

СТАНОВИЩЕ КОЗАЦТВА

     На початку 19 ст. українське козацтво було, в більшості, знівельовано – зрівняно з селянами і перетворено в кріпаків і в рекрутів, а деяка їх частина пішла по світу в пошуках кращої долі.

     Російська імперія ще вела війни з Туреччиною, і тому конче мала потребу в козацькій військовій винятковості.

     Десятки тисяч козаків, які ніяк не бажали переходити в стан кріпаків і рекрутів, потребували великої уваги до себе. Тому імперська адміністрація шукала компромісів у налагодженні стосунків з козаками, побоюючись, що вони можуть вдатися до активних форм протесту або емігрувати до сусідніх держав – Австрії, Молдавського князівства, Польщі, Туреччини.

     Прецедент цьому вже був.

     Після знищення Запорізької Січі у 1775 р. Катериною ІІ запорізькі козаки в складі понад 10 тис. осіб перейшли на землі Туреччини і заснували Задунайську Січ з дозволу султана, який був вельми радий такій силі.

     Для Російської імперії це становило велику загрозу, тому почалася боротьба за козаків між двома імперіями, яка продовжувалася на протязі 50 років.

     З цього часу українських козаків Росія поділила на «вірних», які входили до складу російських військ, і «невірних», які перебували в лавах Задунайської Січі. З «вірних» козаків створювалися з’єднання козацьких військ: Бузке, Катеринославське, Дунайське, Чорноморське та багато частин особливого призначення.

     Великі з’єднання комплектувалися і використовувалися під час чергової війни з Туреччиною, а по закінченні їх розформовували, при цьому іноземні добровольці, отримавши земельний наділ і різні пільги, залишались вже як хлібороби, а козаки – частково несли прикордонну варту або перетворювалися в рекрутів та кріпаків.

Деяка частина з них залишалася в рядах невизначених.

     Найбільш боєздатним козацьким військом залишалося Чорноморське, яке було укомплектовано виключно українськими козаками та мало козацький устрій.

     Імперська адміністрація усіма засобами намагалась переманити козаків Задунайської Січі.

     І нарешті у травні 1828 р. ватажок заможного козацтва за Дунаєм Й.Гладкий повів тисячу козаків, жінок і дітей до російських військ. 20 травня з ними в Ізмаїлі зустрівся цар Микола І, який вручив Й.Гладкому золоту медаль зі своїм портретом. Потім той одержав понад 1600 га землі, звання генерал-майора та пенсію у 838,5 крб на рік.

     Українців, що залишилися в Задунайській Січі, майже всіх було знищено, від козаків до немовлят, турками.

     Так було покінчено з залишками Запорізької Січі.

     У 1860-х роках було ліквідовано останні козацькі нерегулярні формування в Південній Україні, що спричинило поступове злиття козацтва з іншими верствами суспільства.

     Найбільш боєздатне козацьке Чорноморське військо поступово перетворювалося, за штатами, на засадах Війська Донського.

     Та потреби в козацьких військах на південних- причорноморських землях, щедро политих українською кров’ю, вже не було. Тепер нові землі потребували захисту від їхніх корінних жителів, а заодно і освоїти ці землі було необхідно.

     Ось тому Чорноморське військо, як і всіх козаків, починають переселяти на Північний Кавказ – на Кубань. Тут утворюється Кубанське козацьке військо, яке замінило російські регулярні війська, оскільки вони «погано переносили тамтешні умови».

     На тих же засадах було сформовано Азовське та Дунайське козацькі війська, які героїчно боронили Севастополь у Кримській війні 1853-1856 рр. А налічувалося в їхньому складі понад 25 тис. українців.

ПЕРЕСЕЛЕННЯ

     Перше масове переселення було проведене царизмом на межі 18-19 ст.ст.

     На початку 1778 р. війська О.Суворова, виселяючи степовиків, знищили 12 тис. ногайців, значна їх частина мігрувала до Туреччини та на румунську територію. Після цього Росія з 1783 р. почала примусове переселення решти ногайців з Кубані в південні степи Зауралля. Внаслідок таких дій все Прикубання – від Кавказької Лінії до Азова – збезлюдніло.

     Тому влітку 1792 р. Чорноморському козацькому війську призначили ці землі для поселення.

  • Переселенням Чорноморського війська на Кубань було покладено початок всіх переселень.
  • Переселення на південні землі і на Кубань торкнулося всього козацтва: як козаків кріпосних так і державних, яких налічувалось тільки у Чернігівській та Полтавській губерніях 1605700 осіб козацьких родин.
  • За козаками почали переселяти на Кубань і селян «зайвих». Протягом тільки першої половини 19 ст. організовано переселили за розпорядженням царського уряду до 300 тис. селян із Харківської, Чернігівської, Полтавської губерній (велика кількість – із Кременчуччини).
  • Одночасно з офіційним відбувалося і стихійне народне переселення на Кубань, куди тікали від кріпацтва та рекрутчини селяни і військові поселенці.

     В другій половині 19 ст. чисельність українців на Північному Кавказі досягла 1,3 млн. осіб.

  • Нижнє Поволжя освоювали 400 тис., понад 100 тис. виїхало до Казахстану та Середньої Азії.
  • На початку 20 ст. українське населення Сибіру, Примор’я становило понад 250 тис.

     Освоєну тут українцями територію – 1 млн. кв. км, від узбережжя Японського та Охотського морів до Забайкалля – називали Зеленим Клином.

  • На початку 20 ст., після столипінської реформи, до Сибіру переселились ще майже 1 млн. селян з України.

ПОЧАТОК ВІДРОДЖЕННЯ

     19 століття деякі історики поділяють на дві половини: в першій – розгул реакції, а в другій – початок пробудження – відродження національної ідентичності.

     Але з цим ніяк не можна погодитися, бо реакція породила відродження, і вони відбувалися паралельно.

  • Справа в тім, що саме репресивна політика царизму сприяла національному відродженню в Україні. Про це слушно зазначив тогочасний письменник і громадський діяч П.Куліш: «…хитромудра діалектика історії полягала в тому, що саме намагання царизму забезпечити умови для розвитку російської державності в Україні сприяло національному відродженню через державні й культурні структури самої імперії».
  • Почнемо з Єлизавети Петрівни – доньки Петра І. За її правління помітне покращення умов життя всіх верств населення. Цей період увійшов в історію як «Золота осінь Козацької республіки».
  • П.Рум’янцев – намісник в Малоросії – дбав, аби побут та культура селян менше порушувалися.
  • О.Безбородько – за правління Катерини ІІ канцлер (друга особа після царя). Його дії були спрямовані на відтворення історії козацтва, а його брат – сенатор І.Безбородько – був великим меценатом щодо відродження старожитностей козацтва.
  • М.Драгоманов – генерал-губернатор Київщини, Поділля, Волині – став «таємним Никодимом» українства, розвиваючи в цих землях освіту і культуру.

З цих прикладів можна зробити лише один висновок - всі можновладці, яким довелося працювати в українському середовищі, так чи інакше, переймалися умовами та вірили в щирість та в історію цього народу.

  • Щоб зрозуміти, що відбувалося з культурою і просвітою в 19 ст., необхідно повернутися у 18 ст.
  • На початку 18 ст. умови для розвитку культури і просвіти в українських землях дещо поліпшились. При церквах і монастирях діяли парафіяльні школи.
  • Відкривалися народні училища, де навчання велося російською мовою.
  • Середню освіту давали колегіуми в Києві, Переяславі, Чернігові, Харкові.
  • Вищими навчальними закладами були з 1661 р. Львівський університет та Києво-Могилянська академія.
  • Представниками української барокової філософії були К.Т.Ставровецький і Г.С.Сковорода. В цій сфері відзначився Я.Козельський, син сотника Полтавського полку, який видав «Статті про філософію і її частини з французької енциклопедії». Він відстоював принцип природних прав людини, і виступав проти кріпацтва, ставши в цьому попередником О.Радіщева.
  • У цей період створювалися козацькі літописи, що продовжили традицію, закладену в Густинському літописі «Крайника», найвідоміший з яких - «Літопис Самовидця». Літопис гадяцького полковника Г.Граб’янки, присвячений подіям 1648-1708 рр., а також «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах», та інших літописців.
  • У першій половині 18 ст. розвивався жанр історико-мемуарної прози. До неї належали «Крайника» Ф.Сафоновича і «Синопсис» та «Летописец се ест кроника».
  • 18 ст. явило світові феномен розквіту української історіографії, філософії, політології, правознавства таких діячів як М.Хоменко, П.Борзеківський, П.Лодинський, Ф.Чубієвич та ін.
  • В кінці 1780-х років з’явилася «Энеида на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским».

     Всі ці здобутки і залишки від вже знищеного в галузі просвіти і культури підлягали повному винищенню, що і розпочала Катерина ІІ, прийшовши до влади.

     За її розпорядженням було закрито усі вищі і середні навчальні заклади на підросійській Україні. А в політичному плані нищилося все, що нагадувало про державність та ідентичність українського народу.

     ЇЇ наступники продовжили цю ганебну справу у 19 ст.

     Олександр ІІ пішов ще далі – заборонив навіть ставити вистави українською мовою, перекладати нею твори російської і світової літератури.

     Навіть ноти не можна було писати українською.

  • Нерідко боротьба з українською мовою перетворювалася на фарс. Так, композитору Сокольському дозволили видати збірку українських народних пісень … французькою мовою. У 1818 р. хор М.Старицького співав «Дощик, дощик капає дрібненько …», також наслідуючи прононс парижан.
  • А міністр внутрішніх справ П.Валуєв у своєму циркулярі 1863 р. стверджував: «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

СТОСОВНО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

     Мова, як основний засіб спілкування, має увесь час поповнюватися і розвиватися – це природній процес.

     А говорячи про нашу мову треба згадати, що на її основі в часи Трипілля-Аратти-Оріяни зародився Санскрит, який ліг в основу індоєвропейської групи мов. Мова розвивалась як одна із основ українського етносу – нації.

     Треба ще пам’ятати, що на наших землях зародилося ієрографічне письмо.

     Ця ієрографічна абетка допомогла Ж.-Ф.Шампольону дешифрувати єгипетські ієрогліфи.

     Ще одна абетка, яка зветься кирилицею, також народилася в середовищі першої європейської цивілізації – Трипіллі.

     На основі української мови та писемності народилася мова та писемність Московії-Росії.

  • Така агресивна реакційна імперська політика не могла не відобразитися на стані просвіти та культури.

     У творчих людей не було вибору – щоб щось створити, треба було їхати в імперію, а в іншому випадку залишитися ні з чим.

     За таких обставин основна творча маса поповнювала лави видатних творців імперії. В цих лавах було немало полтавців: М.Лисенко, Л.Глібов, Є.Гребінка, І.Котляревський, М.Гоголь.

     Зупинимося на постаті М.Гоголя. М.В.Гоголь народився і виріс в сім’ї, де витав дух козаччини. Його прадід Є.Гоголь був наказним гетьманом. З нього він написав Тараса Бульбу, хоч той і не воював з поляками – це художній образ.

     В цій сім’ї розмовляли українською мовою і трималися народних традицій.

     Для того, щоб здобути визнання, М.Гоголь вирушив у Москву.

     Для того, щоб, хоч якось, забезпечити, на перших кроках, життя в Росії, його мати продала маєток.

     В Москві, Санкт-Петербурзі українські земляцтва допомогли йому в публікації його визначних творів, за що він опинився в рядах російських класиків.

     Завдяки графині Смірновій-Россет (напівукраїнки-напівгрузинки) міг відвідувати Єгипет, Рим, і жити там роками.

     А писав М.Гоголь виключно російською мовою, у тому числі і свої твори, присвячені українському козацтву та на інші теми з українського побуту. Не було навіть натяку на любов до батьківської мови, бо він вже став повноцінним росіянином. Про це він, з притаманним йому гумором, написав: «… влюбился я в эту грязную, вшивую, вздорную, вечно пьяную бабу …».

     Про уподобання не сперечаються. А з М.Гоголем відбулося те, що з багатьма іншими – він став ХОХЛОМ.

 

Але, попри все, одна істина лишається незмінною – не можна репресіями і заборонами все змінювати.

Адже історія народу передається усно з покоління в покоління, а мова тримається на генетичному рівні.

  • За переписом 80-90 років 19 ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях переважна більшість населення записувалися козаками.

Ось тому з повним правом можна стверджувати, що козацтво – національна риса українського народу.

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

     Попри шалену реакцію, українське національне відбувалося, хоч і тяжко та повільно.

     І на цьому грунті відбувалося народження НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ – УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ.

  • Тема козаччини в 19 ст. стала предметом наукового дослідження, а в мистецьких колах України, Росії та європейських держав стало предметом відтворення героїчного минулого, покритого романтикою.

Майже в усіх сферах мистецтва того часу знаходимо тему козацтва.

  • С.Гулак-Артемовський – перший співак, соліст Великого театру в Москві - написав оперу «Запорожець за Дунаєм».
  • О.Бодянський – славіст, історик, етнограф, письменник, професор Московського університету – багато часу присвячував темі козацтва.
  • М.Лисенко – композитор, педагог, хоровий диригент, основоположник української  класичної музики.
  • Г.Граб’янко  - полтавський козацький літописець.

     Козацтво – образи козаків - зобразили в художньому слові І.Котляревський, Т.Шевченко, І.Нечуй-Левицький, М.Гоголь, російський поет і письменник О.Пушкін та десятки письменників і драматургів України та європейських держав.

     Тематику козацтва усі митці черпали з народного середовища, бо саме народ був скарбницею-архівом пам’яті козаччини.

  • 19 століття подарувало нам видатних творців.
  • С.Гребінка – український і російський письменник-романтик. Написав кілька ліричних поезій (з них «Українська мелодія»). У творах, написаних російською мовою, Гребінка використовував українську тематику – «Богдан», «Гетьман Свирговський» -, а його пісня «Очи чёрные» набула світового значення.
  • І.Нечуй-Левицький – письменник, етнолог, педагог.
  • П.Куліш – письменник, історик, етнограф, культурно-освітній діяч.
  • М.Миклухо-Маклай – визначний мандрівник, антрополог, етнограф, природознавець.
  • Заньковецька Марія – акторка і театральна діячка. Із 1882 р.  – провідна акторка трупи М.Кропивницького, М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка Карого.
  • Г.Квітка-Основ’яненко – один із засновників Харківського професійного театру.
  • Л.Глібов – письменник, видавець, публіцист, відомий байкар: «Вовк і ягня», «Вовк і кіт», «Ведмідь пасічник», «Вовк та Зозуля» і багато інших.
  • Т.Шевченко – національний символ.
  • М.Коцюбинський – один із найвидатніших письменників кінця 19-початку 20 ст.ст., фольклорист, есеїст. Створив повісті «Дорогою ціною», «Тіні забутих предків», «Fata morgana» та декілька відомих оповідань.
  • П.Мирний (Рудченко) – видатний письменник, фольклорист. Його видатні праці – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «За водою», «Лихі люди», «Повія».
  • Початок українського інтелектуального піднесення пов’язано зі Слобожанщиною, де 17 січня 1805 р., завдяки пожертвуванням дворян, купців, обивателів та зусиллями відомого громадського діяча та мецената Василя Каразина, було офіційно відкрито перший в підросійській Україні університет. Харківський університет було створено раніше, ніж університети в Києві, Варшаві, Петербурзі, Берліні, Лондоні.
  • З самого початку він поклав на себе місію провідника високої культури, став науковим центром Харківського навчального округу, який охоплював тоді територію восьми губерній, Донського і Кубанського (Чорноморського) військ.
  • У щомісячнику «Украинский вестник» вперше виклав свої критичні та літературознавчі праці українською мовою професор (потім – ректор) Харківського університету П.Гулак-Артемовський.

Згодом Харків став місцем виходу таких періодичних видань як «Украинский журнал», «Харьковска муза», «Утренняя звезда» та ін.

  • У 1834 р. тут було видано українською мовою «Малоросійські повісті» Г.Квітки-Основ’яненка – батька української прози. Як директор і режисер місцевого професійного театру, він додав до його репертуару свої невмирущі твори: «Сватання на Гончарівці», «Шельменко – денщик», «Шельменко – волосний писар».

ПРО СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ЗМІНИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.

     Більшість західноукраїнських земель у 19 ст. перебували під володінням Австро-Угорщини (династія Габсбургів).

     Майже в такому ж положенні, як і в підросійській Україні, знаходилось населення в Західній Україні у 19 столітті.

  • В Північній Буковині українці становили менше 40% населення.
  • У Східній Галичині й Закарпатті їх налічувалося близько 70%. Утім, через асиміляторську політику Австро-Угорщини тут зросла питома вага поляків, румунів, угорців. Майже 90% українців проживали в сільській місцевості і займались землеробством, у містах вони, за кількістю, посідали третє місце після євреїв, поляків, німців, угорців.

     У Східній Галичині торгівлею та комерцією займалися 20’029 українців і 279’570 євреїв.

     Але, на відміну від Російської імперії, тут суспільно-політичне життя дещо більше прогресує.

     Після революції 1848-1849 рр. Австрію було проголошено конституційною монархією.

     Слідом за поляками, які створили Центральну Народну Раду, Головну Руську Раду в Галичині організували також українці.

     Але, за результатами виборів, до загально-імперського парламенту (рейхстагу) потрапило лише 38 українців 8% депутатів.

     Хоча революція 1848-1849 рр. потрясла бюрократично-поліцейську систему, створену князем Меттерніхом, керівні кола Австрії пішли на зближення, передусім, із впливовими меншинами – угорським та польським дворянством. Українську мову, як і раніше, не допускали в суспільно-культурну сферу, у навчальні заклади – там панували німецька, частково польська, румунська, угорська мови (залежно від регіону).

  • Але інтелігенція Західної України була вже сформованою, на відміну від підросійської, ось тому у неї було більше свободи в суспільно-політичній діяльності. У рукописній збірці «Зоря» (1834р.), згодом опублікованій у Відні в альманасі «Русалка Дністрова» (1837 р.), звеличувалася національно-визвольна боротьба народу, поетизувалися такі історичні особи як Довбуш, Морозенко, Бойчук, гайдамацькі ватажки.
  • У Закарпатті до 1853 р. діяло «Товариство народної літератури», у травні  1848 р., з ініціативи Головної Руської Ради, було вперше публічно заявлено, що галицькі та наддніпрянські українці належать до одного народу, прийнято НАЦІОНАЛЬНУ СИМВОЛІКУ - СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР із зображенням золотого лева на синьому тлі.
  • Рада та її філії на місцях виступали за національно-територіальну автономію Східної Галичини, створення національної гвардії в містах і селянської самооборони в Прикарпатті, а також батальйону гірських стрільців.

На цьому грунті загострилися польсько-українські відносини,оскільки переважна частина польського суспільства вважали себе господарями всієї Галичини, а не тільки її західної частини.

  • Були й інші течії. У 50-х роках частина національно-патріотичної інтелігенції, зневірившись одержати політичні поступки для українців від Австрії, стала дедалі більше орієнтуватися на підтримку Росії. Представників цього напряму називали «твердими русинами», і до нього входили нібито й жителі Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, їх ще називали москвофілами.

Їм протистояли так звані «народовці», які виступали за національну єдність східних і західних українців.

  • Були спроби співпраці польських і українських суспільних громад.

У 1890 р. було підписано українсько-польську угоду, яка дозволяла відкрити у Львівському університеті кафедру історії України, а в Коломиї – українську гімназію.

  • 8 грудня 1868 р. у Львові відбулися установчі збори товариства «Просвіта» (перша «Просвіта» в Східній Україні виникла в Катеринославі 8 жовтня 1905 р.).

У своїй діяльності «Просвіта» опиралася на читальні та філії на місцях.

Проте освітній рівень українців істотно відставав від показників польського населення - як 1 до 10.

  • В кінці 1890-х і на початку 20 ст. засновано спортивні товариства «Сокіл», «Січ», «Товариство українських січових стрільців», «Пласт». На базі цих товариств виникли військові вишколи галицької молоді для майбутньої боротьби за незалежність.
  • У 90-х роках 19 ст. національний рух Західної України перейшов у політичну фазу свого розвитку. Починають створюватися українські національні політичні партії.

У грудні 1889 р. з ініціативи І.Франко, Ю.Романчука, Д.Савченко, К.Левицького було створено Українську національно-демократичну партію.

  • Подією надзвичайної ваги став виступ у Львові на Другому Всеукраїнському конгресі студентів улітку 1913 р. Д.Донцова із доповіддю «Сучасне політичне положення нації і наші завдання».

Доповідач заявив: «У майбутній війні Україна, щоб стати вільною, повинна зі зброєю в руках виступати проти Росії, ніколи – з нею разом!».

В цій залі був присутній і гаряче аплодував промовцеві майбутній лідер Організації українських націоналістів (ОУН) Євген Коновалець.

  • Чи вирішила Російська імперія свою основну, стратегічну, політико-ідеологічну формулу – «православ’я, самодержавство, народність», основною метою якої було СТВОРИТИ З РІЗНИХ ЕТНОСІВ-НАЦІЙ ПОЛІТИЧНУ РОСІЙСЬКУ НАЦІЮ?
  • Однозначно – НІ.
  • Підступно загарбавши руські землі, і знищивши державність Руси-України – Козацьку республіку – Гетьманат, Московські царі привласнили назву та історію, ставши імперією. Щодо російського етносу – нації, то її немає до сьогодення. Не можна привласнити етнос – націю, бо це на генетичному рівні – ВОВК, З’ЇВШИ ВІВЦЮ, НЕ УСПАДКУЄ ЇЇ ГЕНИ.
  • Своєю агресивною імперською політикою царат призупинив розвиток руських земель. Навіть назва РУСЬКІ ЗЕМЛІ, РУСЬКІ ЛЮДИ зникла - з’явилась Малоросія і малороси.
  • А ще Б.Хмельницького в Європі і на Близькому Сході звали Руським князем як правителя Руської держави (в тім числі і Московія), і з ним підписували договори та угоди.
  • Малоросія, як і Великоросія, не прижились надовго, бо ці дві назви мали різне походження. Малоросія і малороси згадуються ще у 8ст. – це була назва населення серед руських племен. Стосовно ж Великоросії і великоросів, то ніде ця назва не згадується – це ФАЛЬШИВКА.
  • Назва Україна згадується ще 7-8 ст.ст. як частина руських земель і мала значення як ОКРАЇНА, КРАЇНА. Українська географічна та етнічна назва земель, як і САМОНАЗВА УКРАЇНЕЦЬ, визначились лише в другій половині 19 століття.

     Але багато дечого вдалося Росії в своїй імперській політиці.

  • Відібравши землю – основний засіб для існування – селян перетворено в безправних кріпаків – рабів. В подальшому багатомільйонну масу обезземелених селян чекало виселення для освоєння нових загарбаних земель.

А це вже був початок ГЕНОЦИДУ, який продовжувався в 20 ст. ще в більш жорстокій формі.

Як наслідок цих дій – була припинена урбанізація українського населення. Його витіснили з усіх сфер соціально-економічного і культурного розвитку.

  • Вдалося спотворити одну з найдавніших основних-провідних мов, на основі якої народився Санскрит, який ліг в основу індоєвропейської групи мов.
  • Вдалося призупинити розвиток просвіти і культури серед українського населення.
  • Вдалося призупинити формування національної еліти.
  • У 19 ст. почав формуватися прошарок українського населення під назвою ХОХЛИ.

Цю назву отримали, та й вважали себе, українські люди, які зневірились в усьому українському і потребували «сильної руки», стали «меншовартісними». Зрештою, в цьому середовищі народжувалися КОЛАБОРАНТИ.

А загалом – це стан душі української людини.

  • В другій половині 19 ст. намітилися деякі відмінні риси та погляди серед населення в суспільно-політичному житті між підросійською Україною та Західноукраїнськими землями.

Ці відмінності у західних українців не дають спокою і сьогодні Росії.

     На цьому закінчимо аналіз подій 19 століття, яким закінчується період Нової історії, а 20 століття нам відкриє період Новітньої історії.

 

Далі буде

А.Суковач, історик

 

 

 

 

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись

Авторизация