Новини з 1996 року

ПРО ДЕЯКІ СТОРІНКИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

А.Суковач 16 грудня 2020 Iсторiя 5597 0

Із циклу “Кременчук в історії України”

Глава 3

Аналізуючи, послідовно і неупереджено, сторінки з історії України, ми робимо для себе деякі відкриття та очищаємо їх від зайвого і неправедного. Попередні статті “Скільки років Кременчуку”, “Санскрит і українська мова”, “Державність на землях України”та « Неупереджений погляд в минуле» викликали різні за змістом відгуки та зацікавленість, а тому я продовжую цей цикл.

ГЕТЬМАНАТ ЕПОХИ ПЕТРА І

Щоб бути послідовним, почну з часу правління Петром І.

Гетьман І. Мазепа був близьким знайомим Петра ще за часів, коли 17-річний цар вів боротьбу за престол з царівною Софією та старшим братом Наришкіним. І. Мазепа в цей час знаходився в Москві, щоб зорієнтуватися в обставинах. В нелегкий час для Петра він підтримав його - був радником в питаннях внутрішньої і, особливо, зовнішньої політики. Це дало йому змогу протягом 20 років бути довіренним у Петра.

Ці 20 років правління І. Мазепи на Лівобережній Україні відзначились в історії як роки відносного спокою та розвитку в усіх сферах.

Положення різко змінилося після перемоги над шведами у 1709 р., з якими І. Мазепа взяв союз задля визволення України від російського та польського гніту. Почалися жорстокі репресії. Десятки тисяч тих, хто підтримав І. Мазепу, було знищено, тисячі заслано до Сибіру. Великого розмаху набула “кацапщина”, яку започаткував Іван Грозний, коли, підкоряючи Казанське ханство у 1552 р., наказав вирізати все населення Казані, від немовлят до старих, за що отримав назву від своїх родичів-татар КАЦАП, що означає м’ясник.

Згодом КАЦАПЩИНА стала синонімом надмірної  російської жорстокості. Пригадаймо найвідоміші події того часу. До них належить знищення гетьманської столиці Батурина. Все населення було вирізано, а місто спалено.

За прихильне ставлення до мазепінців росіяни спалили Гадяч і навколишні села, знищивши населення. Така сама доля спіткала й Ромни, Нехворощу, Царичанку, Перевалочну, Старий і Новий Кодак. Ось як відреагували західні країни на ці події. У французькій пресі в листопаді 1708 р. з’явилися статті під промовистими заголовками: “Страшна різанина”, “Руїна України”, “Жінки і діти на вістрі шабель”, “Вся Україна купається в крові”.

Кременчуччина також увійшла в історію діяльності КАЦАПЩИНИ. Йдеться про старовинне козацьке селище Келеберда - тюркськомовна назва МІСЦЕ НАГЛЯДУ (нагляду за рікою). Маємо таке ж селище Келеберда Канівського району Черкаської обл.

Невеличка історична довідка. Ці селища мають тисячолітню історію. Вони слугували як місця нагляду за рухом по Дніпру, а інформацію передавали з побудованих веж димним вогнем на далекі відстані, попереджаючи інші населенні пункти, в тому числі і Кременчук, про наближення небезпеки.

Келеберда Кременчуцького р-ну відома ще тим, що, починаючи з часів козаччини і до 20 століття була постачальником лоцманів на Чорне море, Дніпро, Дунай і, навіть, Балтику. Селище Келеберда являлось пристаню і налічувало 8,5 тис. населення у 19-на початку 20 стст. (у наші часи - 400 чол.).

А далі - по суті.

У 1709 р. Келеберду спалив каральний загін царського полковника Яковлева, вирізавши населення від немовлят до старих тільки за те, що тут стояв невеликий загін запорожців, що чекали на І. Мазепу.

Жорстокими репресіями не закінчилося - почався повномасштабний наступ на залишки свобод і вольностей, але, знов-таки, за принципом “Розділяй і володарюй”. Лояльна до царя старшина наділялася землею та різними привілеями. Широко практикувалося включення в дворянство.

Ця частина старшини та інших землевласників ставала запеклими ворогами власного народу та надійною опорою царизму.

Селянська маса тепер опинилася під подвійним, а іноді це був і потрійний гніт, бо розбагатіла старшина, нові поміщики та московські землевласники часто здавали в оренду свої землі євреям, які були, іноді, набагато жорстокішими від землевласників.

Повстання виникали на всіх землях України. Вони носили, в основному, антифеодальний характер і були, за масштабами, локальними, не маючи зв’язку між собою.

Не було об’єднуючої сили і єдиної мети, бо козацька еліта “розчинилася”, а в цілому, йшов повномасштабний наступ на Гетьманщину.

Десятки тисяч козаків царськими наказами відправляли до Європи, де відбувалися міждержавні збройні конфлікти, або для придушення визвольних рухів. Половина цих козаків гинула не тільки в бою, а і від поганого харчування, нестачі теплого одягу та від хвороб.

Одним із виявів економічної експлуатації козаків стало посилання на “канальні роботи” під час спорудження Ладозького каналу. По 30 тис. козаків щорічно посилалися на ці рабські роботи, де третина з них гинула.

Місця дислокації козацьких сотень і полків блокувалися регулярними військами, поступово їх витісняючи. Це торкнулося і козацької сотні Кременчука, бо в Крюкові розмістили полк Жовтих гусарів, а на околицях Кременчука виникли російські застави.

Найбільш організованою та протидіючою силою були запорозькі козаки, які дуже заважали російській експансії. Запорожці підтримали Мазепу. Вони не пішли на перемовини з послами Петра І, і тому царські війська зруйнували укріплення Чортомлицької Січі на о. Базавлук.

На більше у царя не вистачило сил, та й обставини не давали ніякого шансу.

Річ у тім, що після Переяславської Ради Гетьманат-Козацьку республіку було розділено царем на 2 частини - одну залишено під Польщею та Туреччиною, де утворився Гетьманат Правобережжя. На лівому березі утворився Гетьманат під зверхністю московського царя.

На Правобережжі, після смерті І. Мазепи в еміграції у 1709 р., виник Гетьманат на чолі з Пилипом Орликом.

ГЕТЬМАНАТ П.ОРЛИКА ТА ЙОГО КОНСТИТУЦІЯ

Хто такий П. Орлик?

Це соратник І. Мазепи і, за його правління, обіймав посаду генерального писаря (відповідає сучасному віце-президенту).

Високоосвічена людина, державний діяч європейского типу, досвідчений дипломат, теоретик.

Загострення відносин між старшиною, козаками і гетьманом змусило виробити основи існування Гетьманщини як держави та розподіл гілок влади, після визволення з-під влади Росії. Це все лягло в основу Конституції.

Особливості Конституції

  • Узагальнено досвід української державності.
  • Викладено історію “Війська Запорозького та українського народу”.
  • Вона проголошувала ідею соборності українських земель козацького (демократичного) устрою суспільства.
  • Надавала вищу законодавчу владу своєрідному парламентові -Козацькій Раді.
  • За Конституцією обмежується влада гетьмана і старшини.

У статті VI-й Конституції держава Війська Запорозького характеризувалася як соціальна виборна гетьманська монархія парламентського типу, в якій гетьман виступав, скоріше, в ранзі президента ніж монарха, і був зобов’язаний звітувати перед Радою.

  • Генеральні радники і гетьман складають урочисту присягу на вірність Батьківщині.

Загалом відчувається вплив на Орлика парламентського ладу в Європі, який там розпочався. А сама Конституція багато в чому передувала основним принципам Конституції 11 штатів США, прийнятій у 1787 р.

Та основною діяльністю гетьмана П. Орлика було продовження визвольної боротьби, започаткованої Б. Хмельницьким.

23 січня 1710 р. П. Орлик підписав договір із кримським ханом, який за змістом нагадує угоду Б. Хмельницького.

Влітку 1711 р. близько 10 тис. запорожців, 30 тис. татар, за підтримки поляків, брало участь в боях з російською армією.

Після поразки російських військ у Прутській битві 9-10 липня, цар був змушений дати письмову обіцянку не втручатися в справи України.

Але, як і завжди, Росія ігнорувала умови Ясського миру.

Хоча діяльність П. Орлика не могла забезпечити самостійний статус України, саме його активні дипломатичні зусилля примусили уряд Росії, після  смерті Петра І, вести поміркованішу політику щодо Гетьманату. Крім того, монархи багатьох країн Європи, в тій чи іншій мірі, дізналися про існування “козацького народу” та його проблем.

Понад 30 років П. Орлик плекав надію на досягнення незалежності Україною, залучаючи прихильників в Швеції, Туреччині, Польщі, Кримському ханстві та інших держав Європи.

Це спонукало російську розвідку розгорнути справжнє полювання на П.Орлика, його сім’ю та соратників.

Переслідуваний, не маючи засобів до існування, він помер в злиднях у 1740 р.

Справу Пилипа Орлика продовжив його син Григорій, який, завдяки своєму таланту, став генералом Франції і очолив її розвідку. Переїжджаючи з однієї країни до іншої, він теж намагається домогтися створення антиросійської коаліції у складі Швеції, Польщі, Туреччини за підтримки Франції.

У серпні 1734 р. Григорій, під виглядом татарського купця, зустрічався з полтавською та чернігівською старшиною. Лише щасливий випадок врятував його тоді від арешту росіянами.

Г. Орлик мав розгалуджену агентуру в Україні, Криму, Туреччнині, Польщі.

У 1755-1759 рр. один з його таємних агентів француз М.Г. Ле Клерк став домашнім лікарем гетьмана К. Розумовського, згодом - особистим лікарем імператриці Єлизавети.

ПОДАЛЬША ІНКОРПОРАЦІЯ ГЕТЬМАНАТУ ДО СКЛАДУ РОСІЇ

Чому Росія, а не Московія?

У 1721 р. Петро І вирішив, що Московія віджила своє, бо її кордони простяглися далеко на Схід, Північ, Захід, а це вже величезна імперія.

Для імперії потрібна видатна історія і відома назва.

Ось тому він своїм наказом змінив державу Московію на імперію Росію, нахабно вкравши історію і назву Русі-України.

Русь повинна бути в єдиному числі, тому почався повномасштабний наступ на все, що відносилося до Русі-України. Навіть Біблію дозволялось передруковувати тільки з російських текстів.

 Починається русифікація української тисячолітньої культури.

А що могла дати, на той час, взамін Росія?

В ній існував один лад - рабство, безпросвітня безграмотність, казнокрадство, пияцтво.

Петро І, “прорубавши вікно в Європу” та запросивши німців як радників і носіїв високої культури, хотів запровадити європейську цивілізацію, а почав з того, що видав наказ, щоб усі чиновники вищого рівня та їх дружини щотижня милися в лазні носили європейський одяг, стригли бороди та волося  на голові, щоб позбутися бліх та сморіду від тіла, а в доповнення ще й звелів курити табак.

Силою відбирав у знаті синів, щоб послати для навчання в Європу.

Навіть сам цар-імператор був малограмотним.

А це вже був 18-й Просвічений вік!

Що вже говорити про народні маси?!

Для утримання величезної армії і флоту потрібні були величезні кошти. Був час, коли для виготовлення зброї бракувало металу - Петро І наказав зняти всі дзвони і переплавити на гармати. А хто не виконає наказ – батогами бити до смерті.

Податками замордували населення.

Навіть був «димний» податок, тобто,  дим з печей виходив через двері і дірку в стелі – топилось «по-чорному», бо за димар потрібно було платити податок.

ВСЕ ПІЗНАЄТЬСЯ В ПОРІВНЯННІ.

З щирим захопленням про малоросів пише Ш. Ф. Масон в «Секретних спогадах про Росію»: «…попадаєш в інший світ після знайомства з Великоросією…».

Та що говорити про захоплення арабських чи європейських сучасників.

Красномовніше говорять про Україну російські відомі діячі:

- П. Шалімов «Путешествие в Малоросию»: «Побачивши Малоросію, очі мої не могли налюбуватися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, ласкавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок…  Вони всі грамотні, просвічені, тут не Москва».

- П. Сумароков, коли вперше ступив на українські землі, запитував: «Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут межа імперії? Чи не до іншої в’їздимо держави?».

 Та й сам Петро І відзначав: «…зело красив и умён этот южный народ».

А хто тільки не писав про запорожців.

  • Італієць Гамборіні: «…козаки більш жадібні до слави, аніж наживи… готові до всякої небезпеки».
  • Боплан, Петерсон, Віміні, Велінг, Гільдебрант, Вердум, Шебеші, Вольтер, Меріме та ще багато інших відомих діячів писали про козаків та їх ватажків Наливайка, Хмельницького, Мазепу.

Про все це можна знайти в книзі В. Січинського «Чужинці про Україну».

Те, що Русь-Україна допомогла в становленні московської держави - ні в кого, окрім російської історіографії, не виникає сумнівів, як і те, що в подальшому впливала на розвиток Російської імперії, своїми кадрами.

Один із них - Феофан Прокопович - письменник, просвітитель, церковний діяч , професор Могилянської академії. Він став учителем і наставником молодого Петра І, реформував Російську Православну церкву і започаткував церковно-приходські школи.

Але, щоб говорити неупереджено про щирість віри християнської Петра та його попередників, то відразу ж згадуються наглядні  епізоди цієї віри в Московії-Росії.

Почнемо з Андрія – сина Юрія Довгорукого і язичниці племені меря, який люто ненавидів християнську віру, а тому руйнував Храми Божі, грабуючи їх та винищуючи священників.

Під час одного з бандитських нападів на церкви Київської Русі розлючені прихожани-русичі знищили Андрія і його банду.

Через декілька століть російська церква, на вимогу царської влади, канонізувала його, додавши до його імені прізвище Боголюбський!

Чи згадаємо «братню» допомогу «христолюбивих» воїнів Московії, яку вони надавали під час «визволення з-під гніту» польських католиків. Вони по-звірячому убивали священнослужителів, глумилися над їх дружинами та доньками, грабували та розорювали церкви, збиткувалися над іконами.

Чи пригадать війну з християнством в 20-30-х роках 20 століття.

От і виходить, що не щира віра в Бога керує діяннями російських можновладців, а використання імені Бога в своїй людиноненависницькій політиці.

Тож, визначившись щодо положень в історії Русі-України і Московії-Росії, ми продовжимо дослідження ІНКОРПОРАЦІЇ Гетьманату до складу Росії.

За короткий час правління Петра І козацька республіка, в статусі Гетьманату, зазнала суттєвих змін.

Від автономії майже нічого не залишилось.

29 квітня 1722р. сталося чергове обмеження автономії Гетьманату – було створено Малоросійську колегію, підпорядковану Сенату.

Гетьмани все більше втрачають владу. Протест гетьмана І.Скоропадського проти неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував і, після невдалого візиту до царя, гетьман 3 липня 1722р. помирає.

Вибирати нового гетьмана цар заборонив, тому наказним гетьманом було призначено П. Полуботка.

Всупереч настановам Малоросійської колегії П. Полуботок почав реформувати судову систему.

Царя найбільше розгнівали його прохання про повернення Гетьманщині та її судовим органам колишніх прав. Ще неприйнятнішими для Петра І стали спроби П. Полуботка зібрати підписи під чолобитними такого самого змісту, намагання залучити маси до національної акції за надання громадських свобод.

Водночас, багатства П. Полуботка викликали прагнення заволодіти ними.

Отже, вступивши з Петром І у конфлікт з приводу автономних прав Гетьманату, він, після низки доносів, був ув’язнений і помер наприкінці 1724 р. у Петропавлівській фортеці, предрікши Петрові скору смерть, що так і сталося.

Але життя вносило свої корективи. Готуючись до війни з Туреччиною за нові території, Росія відчувала потребу в допомозі українських козаків, насамперед в штурмі укріплень, як розвідників, десантників, знавців театру воєнних дій.

Потрібні пом’якшення.

Тому в лютому 1726 р. Верховна таємна рада рекомендувала Катерині І вибрати вірну престолу особу на посаду гетьмана, ліквідувавши Малоросійську колегію.

Для цього випустили з Петропавлівської  фортеці миргородського полковника Д. Апостола, де він сидів разом з П. Полуботком, а сидів він за підтримку І. Мазепи.

І тут потрібно відмітити пожвавлення всієї життєдіяльності на Лівобережжі з поверненням до Гетьманщини.

Правління гетьмана Д. Апостола з 1726 р. по 1734 р. відзначено чималими успіхами в економіці, судочинстві, в торгівлі з сусідніми державами. Поліпшилося життя козацтва та селянства, стабільнішою стала політична ситуація.

«ЗОЛОТА ОСІНЬ» ГЕТЬМАНАТУ.

Підготовка до війни і сама війна з Туреччиною 1735 – 1739 рр. призвела до пожвавлення і піднесення економічної і політичної діяльності в Російській імперії, а повернення деяких вольностей і прав Гетьманату дало можливість розвитку на українських землях.

Чергова «відлига» сталася, коли до влади в Росії прийшла донька Петра І Єлизавета Петрівна у 1741 р. Зведена на престол, як і її попередниця Катерина І, гвардійцями. В цій «відлизі» була заслуга і її таємного чоловіка Олексія Розумовського, який зумів прищепити їй любов до України та її народу.

Хто ж він такий, цей Олексій Розумовський?

Народився він в с. Лемеші на Чернігівщині в родині козака Григорія Розума. Дитинство і юність провів у селі, пасучи свою та громадську худобу. Маючи гарний голос, співав у церковному хорі.

В кінці 1720-х і на початку 1730-х років в Росії, за допомогою церковних діячів з України, в Москві та Петербурзі запровадили в церквах хори. Було де брати талановитих співаків, ось тому Олексій і потрапив до їх числа. Церковні хори дали початок світським хорам – капелам.

Співаючи в придворній капелі, Олексій своїм голосом і вродою дуже сподобався цариці Єлизаветі, а далі – романтична історія.

Що тільки не зробить закохана жінка?! Що з того, що вона імператриця – природа бере своє.

Таємно Єлизавета одружується з Олексієм, обвінчавшись в церкві.

А далі, як кажуть, «з грязі та в князі», бо йому присвоюється дворянський  графський титул, і він та його родина стають графами Розумовськими, з усіма приналежностями.

У Олексія Розумовського є молодший брат Кирило і, коли тому виповнилося 16 років, його переселяють в Петербург, навчають світським манерам та відправляють за кордон навчатися різним наукам, а через два роки він повертається.

У травні 1746 р. у 18 – річному віці (у нього царицею було «усмотрено особенную способность и приобретённую в науках искусность»), очолив Петербурзьку Академію наук.

 А видатний вчений М. Ломоносов «не дозрів», хоч і був уже академіком, і мав видатні наукові праці в різних галузях. До речі, М. Ломоносов починав вивчати науки в Києво – Могилянській Академії.

Згодом, 22 лютого 1720 р. в Глухові в урочистій обстановці відбулися вибори гетьмана (насправді відбулося його призначення, а сам процес виборів ніякої ролі не відігравав).

Гетьманом став 22 – річний К. Розумовський. Та й на церемонії його не було. Лише в липні 1751 р., одержавши суворе розпорядження Єлизавети Петрівни, відбув до Глухова. В цей час він мав уже звання генерал – фельдмаршала, як і його брат Олексій.

До кінця 50 –х років К. Розумовський фактично був представником гетьманату при царському дворі, а за його відсутності, в Глухові керував Лівобережжям секретар Розумовського Г. Теплов (позашлюбний син відомого вченого – просвітника Феофана Прокоповича).

Але останні кілька років активної діяльності К. Розумовського свідчать про його неабиякий талант державного діяча:

- домігся схвалення рішення про заборону арештів жителів Гетьманщини без дозволу гетьмана;

- у липні 1761 р. заборонив російським поміщикам, вихідцям з інших регіонів мати на підвладній йому території гуральні та шинки. Винокуренням могли займатися тільки старшини та заможні козаки, які володіли землею і лісом;

- К. Розумовському належить проєкт створення в Батурині університету з 9 кафедрами та підготовчою семінарією на 40 учнів;

- тут виступала італійська опера, були пансіони на кшталт французьких;

- у листопаді 1763 р. в Гетьманщині було відновлено систему цивільних судів. У кожному полку існувало два земських суди (для цивільних справ) і два підкоморних (для земельних справ), а також громадський суд (для кримінальних);

 - слід відзначити зусилля гетьмана щодо реорганізації козацького війська: було введено уніфіковану форму й озброєння, створено навчальний центр для старшинської молоді, впорядковано артилерійський арсенал.

К. Розумовський був керівником європейського типу та послідовником історичних цінностей демократичного державного устрою Гетьманату.

Він стояв на принципах капіталістичного розвитку господарства.

У Батурині та Глухові було зведено цегельні та лісопильні заводи, у Почепі – пороховий завод, у Батурині і Нових Млинах – текстильні фабрики.

Тоді ж в Україні запрацювали заводи з виробництва листового срібла і золота, кінний завод, а також свічні, миловарні, дзеркальні та керамічні фабрики.

К. Розумовський налагоджував закордонні зв’язки та проводив політику самостійності, і цьому сприяла Єлизавета Петрівна.

Але «Золота осінь» Гетьманату закінчується. У 1761 р. Єлизавета помирає, а К. Розумовський у 1762 р. на чолі Ізмайловського гвардійського полку бере активну участь у двірцевому перевороті, в результаті якого імператрицею Росії стала Катерина II, умертвивши чоловіка Петра III.

А К. Розумовський продовжує реформи. У вересні 1763 р. гетьман скликає у Глухові велику старшинську нараду, на якій було вироблено документ про повне відновлення в Україні державницьких прав і запровадження спадкового гетьманства.

Йшлося про те, що після смерті К. Розумовського козаки повинні були обирати гетьмана лише з його прямих спадкоємців.

Після наради з цих питань було підписано чолобитну всіма полками Гетьманату. З цією чолобитною і поїхав К. Розумовський до Петербургу.

Але не тільки ця чолобитна була причиною гніву Катерини ІІ. Причиною, яка прискорила скасування гетьманської посади були також відомості про зустріч двох посланців К. Розумовського в Ряшеві з маршалом Франції У.Ф.Льовендолем у травні 1754 р.

У цей час двір Людовика XV, під впливом Г. Орлика, схилявся до ідеї доцільності відділення Гетьманату від Росії. Катерину ІІ злякала й спроба перевороту в Петербурзі, коли племінник мазепинця Ф. Мировича, підпоручик В.Мирович, намагався визволити з в’язниці наступника престолу Івана IV.

Цариця небезпідставно запідозрила гетьмана в таємному схваленні намірів В. Мировича. Тим паче, що дядько бунтівника, перебуваючи в Бахчисараї, ще 1754 р. повідомляв Г. Орлику: «Вся Україна - напередодні повстання, як за часів гетьмана Мазепи».

 Упродовж 10 років, після усунення з посади, гетьману К.Розумовському не дозволялося повертатися в Україну, і лише 1794 р. він оселився в Батурині, де й помер у січні 1803 р. Ліквідація посади гетьмана означала прискорення процесу перетворення Лівобережної України в провінцію Російської імперії.

ПРО ЗМІНИ В ПОЛОЖЕННІ КРЕМЕНЧУКА

Війна, як правило, несе кров, розруху та горе. Особливо це стосується території і населення, де відбуваються воєнні дії.

Та в правилах, дуже часто, бувають винятки.

Під час підготовки і ведення війни мобілізується увесь потенціал економіки, людських ресурсів – одним словом йде пожвавлення в усіх сферах життєдіяльності держави, знову-таки це стосується, в більшій мірі, території держави, яка готується до захоплення чужих земель.

Тут йтиметься про підготовку та війну Росії з Туреччиною 1735 – 1739 рр. Це була перша війна з Туреччиною за південно-західні та південні землі, і за вихід до берегів Чорного моря.

Кременчук до 30-х років 18 ст. був крайнім південним пунктом, тепер уже, Російської імперії, а тому, за стратегічним планом, стає воєнною базою.

На той час Кременчук мав уже, порівняно, розвинену інфраструктуру і як укріпленя – фортецю козацьку.

Якраз в цей час 13 лютого 1739 р. стався останній напад татар на Кременчук, який досить успішно відбили козаки миргородського полку полковника К.Капніста, в складі якого була кременчуцька сотня, в бою під Власівкою і Городищем.

Відтоді Кременчук втрачає своє призначення оборонного укріплення, і тому у 1748 р. відбувся останній ремонт і оновлення Кременчуцької фортеці.

Під час підготовки до війни регулярні війська повністю окупували Кременчук, а на протилежному березі, в Крюкові, було розквартировано полк Жовтих гусар.

Війна з Туреччиною 1735-1739 рр. відзначилась тим, що до складу російської армії безпосередньо включалися козацькі полки з Лівобережної України (Гетьманщини), Слобожанщини та Запорізької Січі. Згідно з військовим реєстром 1739 р. козаків нараховувалося 32 тис. осіб.

Хоча війна закінчилася невдачею для Росії, однак було здобуто цінний досвід, адже під час бойових дій російські війська діяли на території Криму.

Саме запорозькі козаки у травні 1736 р. першими перейшли Сиваш, і на чолі з кошовим отаманом І. Малашевичем здійснили розвідку боєм у тилу ворога. За деякий час запорожці розгромили орду одного із заступників кримського хана.

І ще одна подія, яка пов’язана з історією Кременчука.

Як ми вже знаємо, Кременчук був на перетині водних і сухопутних торгівельних шляхів понад тисячоліття, а без таможні, де брали митний збір з товарів, ніяк не можна було обійтися. Ось тому, коли Кременчук став воєнною і торгівельною базою, у 30-40 – х роках 18 ст., виникла необхідність державного контролю за обміном вантажами і товарами з іноземними державами. Указ від 10.10.1754 р. про створення таможні невірно трактується, бо створювати уже не було потреби, оскільки таможня уже діяла, бо її ВКЛЮЧИЛИ до імператорської таможні.

Історія виникнення Кременчука нам уже відома – вона починається з кінця І тис. до н.е. і пов’язана з Великими переселеннями народів, які використовували на середній течії Дніпра найбільш вузьке місце для переправи.

Це обумовило виникнення поселення, а згодом – укріплення фортеці Кременчук.

З ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ КРЮКОВА

Висадившись на протилежному березі, частина мігруючих зупинялася на Правобережжі, асимілюючись з корінним населенням хліборобів - скотарів Трипілля. Отже, сумнівів не виникає в тому, що Кременчук і Крюків – ровесники. Щодо назви Крюкова – маємо дві версії. Перша – природня топоніміка – від «курукання» журавлів на озері. Це первинна назва, якій тисячі років.

Друга – тюркськомовна назва, означає «військовий заповідник» чи «угіддя державного реєстру». Ця назва є більш пізньою і відноситься до тих часів, коли на наших землях з’явились тюркськомовні народи: половці, печеніги, булгари, хозари, чорні клубоки та ін..

Багата топоніміка наша тюркськомовними назвами ще з тих часів: Келеберда, Кременчук, Курук, Кагамлик, Ташлик та багато інших.

Як бачимо з назви та коротенької долітописної історії, Курук-Крюків, як і Кременчук, з давніх – давен мав торгівельне, політичне та економічне значення.

В історіографії Крюків з’являється в кінці ХVI ст. – на початку ХVII ст., і пов’язано це з ЧУМАКАМИ.

Хто такі ЧУМАКИ?

ЧУМАЦТВО – це торгово – візницький промисел українців.

Назва «ЧУМАК» пояснюється тим, що люди-перевізники, щоб запобігти зараженню чумою, намазували свій одяг, взуття та волів дьогтем.

Вози, які називалися мажарами-гарбами, були дерев’яними.

Вони були різними за розмірами та ваговою місткістю.

Тягловою силою слугували воли. Їх запрягали парами або по дві пари, в залежності від ваги поклажі та маршруту. Управлялися воли голосом: «Цоб» – наліво, «Цабе» – направо. Воли ходили неквапом і ніколи не бігали, а батіг слугував скоріше для того, щоб вони не заснули.

Ось так, неквапливою ходою, воли зі своїми гарбами пройшли із 5 тис. до н.е. до 20 ст. н.е. Їх використовували ще у 50 – х роках в колгоспах, бо бракувало автотранспорту. З окремих возів утворювалися великі валки, які охоронялися від нападів розбійницьких ватаг – степових корсарів.

Що возили чумаки?

- В Крим везли: мед, віск, зерно, видублену шкіру, хутро, конопляну та лляну пряжі.

- З Криму везли: сіль, вино, прянощі, тканини, прикраси.

Йшла торгівля також з козацькими паланками (селами) на Кальмусі, Бузі, Дніпрі.

Як вже зазначалося, значним поштовхом до розвитку Крюкова, як і Кременчука, стали підготовка та хід війни з Туреччиною 1735 – 1739 рр.

В цей час Крюків став плацдармом для зосередження російських військ, а по закінченню війни Крюків, як і Кременчук, стає тиловою військовою базою з її складами та іншою інфраструктурою.

Фактично, на початку 1740 – х років Кременчук стає одним цілим з Крюковим, але за адміністративно – територіальним поділом, пізніше увійшов до складу Кременчука.

Як правило, цей процес відбувається в такій послідовності: спочатку де-факто, а згодом і де-юре, тобто узаконюється і попадає в історіографію.

Майже за таким самим принципом відбувалися події, пов’язані з засобами переправи між Кременчуком і Крюковим.

Поки переправа не потребувала постійного характеру, задовольнялися поромом, який на євро-азійському континенті використовувався тисячоліттям.

У 18 ст. в умовах інтенсивного розвитку економіки і змін в засобах ведення війни потребувалися також зміни в транспортуванні і удосконалення засобів водних переправ.

Російська імперія не була винятком. Підготовка до війни і ведення бойових дій примусили переходити на переправи на постійній основі.

Якраз звідси і почалося застосування більш досконалого засобу – НАПЛАВНОГО МОСТУ. Цим займалися військові команди, які з’єднували окремі пороми, зміцнюючи основу – це було на початковому етапі, а в подальшому в Кременчуці виникають майстерні і фабрики з виготовлення плавзасобів для наплавного мосту. Човни, які для цього виготовлялися, мали великий запас міцності і стійкості.

Тут згодилися човни, випробувані ще в далекі часи Київської Русі, під час походів морем на Візантію, а потім ці човни стали називатися козацькими «чайками». Маючи борти – «КРИЛА», вони витримували великі навантаження. Згодились козацький досвід і вміння виготовляти ці човни та використовувати при спорудженні наплавного мосту.

Тож, створений військовий наплавний міст у 1730-х роках, уже об’єднав Кременчук з Крюковим на постійній основі – ФАКТИЧНО.

На цьому історична розповідь закінчується. В наступній статті йтиметься про остаточну ліквідацію Гетьманства – Козацької Республіки, в тім числі і козацької сотні Кременчука, та про долю запорозьких козаків.

Далі буде.

А. Суковач, історик

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділитися з друзями

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись