Новини з 1996 року

Після знищення Запорізької Січі

А.Суковач 21 жовтня 2020 Iсторiя 1023 0

Ця стаття є продовженням циклу "Кременчук в історії України".

Нагадаю, що стаття "Скільки років Кременчуку" дає початок цьому циклу, а щоб зрозуміти і проаналізувати історію міста я, в дуже стислій формі, розкриваю, неупереджено, історію України, спираючись на дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців та видатних громадських діячів.

Почав я з долітописних часів. Продовженням була Стародавня історія, а за нею проаналізовано історію Середніх віків.

Статтею "Державність на землях України" започатковано період Нової історії. Цьому історичному періоду буде присвячено декілька статей.

Пояснення цьому одне - не можна історію, події, походження чи процес подавати відірвано від історії України, спираючись на сфальшовану історіографію, видаючи її за офіційну.

А тепер по суті.

 Скасування Гетьманщини Катериною II у 1764 р. та утворення Другої Малоросійської колегії було актом знищення Козацької Республіки - національної держави Україна.

Ця політика була спрямована на централізацію Російської імперії. Відтепер замість адміністративного поділу на полки та сотні утворюються російські губернії, з повним феодальним устроєм.

Тут доцільно буде згадати про Кременчук.

За всіх часів політичні та адміністративні зміни, в першу чергу, стосувались Кременчука.

  • За часів Гетьманщини - Козацької Республіки - Кременчук перебував у статусі як сотенного так і полкового міста.
  • Був центром новоутвореної Новоросійської губернії.
  • Після злетів було і падіння. Так 11.05.1789 р., рівно через 2 роки після візиту до Кременчука, вийшов наказ  Катерини II про приєднання до Градизького повіту (уезда) через повінь.

Реформи Катерини II вилучили Україну з загального європейського розвитку, принаймні, на століття.

Закріпачення-рабство стало основою імперської політики.

Залишалась останнім осередком волі і свободи Запорізька Січ.

Оскільки вона була основним захистом від турків і татар, її російські загарбники остаточно не знищували. Черга до неї дійшла лише тоді, коли місія з приєднанням до Росії південних земель України була завершена, козацтво тепер становило загрозу імперії.

Ліквідація Гетьманщини, створення Малоросійської колегії, як найвищого виконавчо-розпорядчого органу на Лівобережній Україні, і розгром Козацької, демократичної, християнської республіки - Запорізької  Січі дощенту зруйнували українську державність.

Руйнування, за наказом Петра I, царським військом у 1709 р. укріплень Чортимлицької Січі на о. Базавлук було початком нищення Запорізької Січі.

Катерина II у 1775 р. своїм наказом довершила стратегічний план, започаткований Петром I.

Але знищити козацтво загалом було неможливо, бо воно являло собою всенародне явище.

А що стосується запорожців, то у них почався період поневіряння по чужих землях.

- Частина запорожців, до 10 тис. осіб, протягом кількох років, перейшла до турецьких володінь - на о. Святого Юрія, Сулинське та Георгіївське гирла Дунаю, у Вилкове та Кілію.

- У 1778 р. запорізькі козаки на землях, підконтрольних Туреччині, утворили Задунайську Січ і були прийняті в турецьке підданство.

Хоча в травні 1779 р. Катерина II оголосила амністію запорожцям і закликала їх повернутися до Російської імперії, проте цим запрошенням скористались лише одиниці. Натомість на загарбаних Туреччиною українських землях кількість козаків збільшилась до 20 тис. осіб.

Місцезнаходження Задунайської Січі кілька разів змінювалось, через те, що турецька влада примушувала брати участь в придушенні повстань болгар, сербів, греків, волохів, македонців. Щоб змусити козаків воювати проти повстанців, турецькі урядовці не зупинялись перед репресіями.

- У 1785 р. частина запорожців виявили бажання служити Австрії. З цих козаків було сформовано кавалерійські, піхотні й морські команди загальною кількістю 8 тис. осіб.

До кожної команди приставлено австрійській конвой. Провіантом ні обмундируванням вони не забезпечувались, а займатися господарством було неможливо. У війні з турками 1788 - 1791 рр. більшість запорожців загинули, частина дезертирували, залишилось 9 козаків похилого віку.

За козаків постійно йшла боротьба між Росією і Туреччиною, щоб перетягти їх на свій бік.

З загостренням відносин між Росією і Туреччиною, та в період підготовки до чергової війни ця боротьба посилювалась.

Пошуки і спроби компромісів

Перед російською адміністрацією постало питання вироблення форм взаємовідносин з козаками і, загалом, з козацьким населенням, які б задовольняли обидві сторони.

Одним із виходів з даної ситуації, що склалася на українських землях, могло стати залучення козаків до військової служби і, зокрема, створення нерегулярних формувань.

Таким чином, виникнення штучних нерегулярних козацьких військ з українського населення стало наслідком збігу інтересів різних соціально-політичних сил.

З одного боку, колишні запорожці та задунайці, які перебували на південних землях, намагались відтворити якщо не Січ, то подібну установу, що могла б забезпечити їм сприятливі умови для господарювання, звільнити від феодального гноблення, надати пільги, реалізувати їхнє бажання "козакувати". За це вони згодні були відбувати військову службу, брати участь у бойових діях.

З іншого боку, російський уряд, зацікавлений у якнайшвидшому освоєнні регіону, охороні кордонів, поповненні військ напередодні російсько-турецьких війн, схвально сприймав бажання самих козаків.

Крім того, уряд сам виявляв ініціативу у створенні козацьких формувань, адже перебування в регіоні значної кількості неорганізованого населення зі споконвічним прагненням до козацької волі могло стати небезпечним для держави, і цю "козацьку" енергію населення потрібно було спрямувати в контрольоване русло.

Питаннями реорганізації і збільшення місцевих військ займався князь Г.Потьомкін - генерал-губернатор Новоросійського краю і президент Військової колегії, а з січня 1790 р. "Великий гетьман".

За його ініціативи активно розгорнулось формування нерегулярних козацьких частин.

- На Півдні сформували Бузьке, Катеринославське, Чорноморське козацькі  війська, основу яких складали колишні козаки.

- Було організовано ще декілька формувань з греків, албанців, татар, росіян. Грецький (Албанський) і Таврійський національні дивізіони (Кримське татарське військо), що існували на правах і становищі козацьких військ.

- Паралельно було розпочато організацію нерегулярних козацьких частин на Слобідській та Лівобережній Україні. Це стосувалось, також, Полтавщини і, зокрема, Кременчука.

Виникнення Бузького, Катеринославського та Чорноморського козацьких військ було пов'язане з підготовкою до російсько-турецької війни 1787-1791 рр.

 В міру просування російських військ територією Дунайських князівств, з місцевого населення - молдован, волохів, болгар і сербів - створювалися загони добровольців, так звані волонтерські (або арнаутські) команди, які також брали участь у воєнних діях.

Після закінчення війни, прагнучи заселити й укріпити звільнений регіон, російський уряд поселив козаків Нововербованого полку й арнаутів у Херсонській (Миколаївській) губернії в межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу.

Поселенцям було виділено 109407 десятин землі для заняття хліборобством та скотарством.

 Створення добровільних (арнаутських) військових формувань відбувалось за принципом козацьких військ, також і назву мали як козацькі, але відбір добровольців не відзначався прискіпливістю.

В складі таких військ знаходились навіть цигани. Їх тримали для підковування коней, але часто вони зникали разом з кращими кіньми.

Найбільш боєздатними та ефективними були козацькі формування.

- Так, за наказом Катерини II було створено 12 лютого 1785 р. Бузький полк. Полк одержав печатку на кшталт старих, традиційних, козацьких із зображенням у центрі воїна, який тримав списа з прапором, по краях ішов напис "Печать Бучского казачьего войска".

- Створення Катеринославського козацького війська також відбувалось на зразок козацьких традицій.

- Чорноморське козацьке військо з-поміж усіх створених в останній чверті 18ст. займало особливе місце, адже формувалось безпосередньо з колишніх запорізьких козаків, отже мало значний бойовий досвід. Довго Катерина II вагалась надавати війську повний козацький устрій.

Наказ про створення "Війська вірних козаків" (на противагу "невірним" турецьким запорожцям), яке з квітня 1788 р. отримало офіційну назву "Чорноморське козацьке військо".

 Після цього значно зріс потік колишніх запорожців, які бажали отримати обіцяні урядом пільги - звільнення від податків, право покращити своє соціальне становище, навіть отримати дворянський титул, грошове та харчове забезпечення.

Щоб прикріпити козаків, Катерина II вимагала, щоб козаки були, обов'язково, одружені та мали родину.

Полки усіх козацьких формувань брали активну участь у російсько-турецькій війні 1784-1791 рр. Чорноморські козаки разом з бузькими, катеринославськими складали авангард армії при здобутті фортець Очаків, Кінбурн а також фортець  Хаджібей (в подальшому м. Одеса) та Ізмаїл.        

Чорноморський і Бузький полки брали участь в облозі і штурмі Аккермана, Кілії, воювали під Бендерами, Тулькею, Ісакчею та іншими.

Саме військо чорноморських козаків було найбільш боєздатним, і зберегло багаті військові традиції війська Запорізького. Не випадково в офіційних документах і приватному листуванні вищого командування російської армії щодо назви Чорноморського війська вживався епітет «безцінне».

 Під час війни російський уряд і Кіш Чорноморського війська провадили політику, спрямовану на повернення задунайських турецьких запорожців під протекторат Росії. З російського боку надходили фінансування, гарантії нагород і пільг. В той самий час емісари від Чорноморського війська вели перемовини з задунайцями, збирали інформацію розвідувального характеру про дислокацію та кількість турецько-татарських військ, тощо.

Втім, незважаючи на всі спроби уряду і Коша, переселити основну масу «турецьких» запорожців до Росії, під час війни 1787-1791 рр. не вдалося, бо вже не вірили запорожці обіцянкам Катерини ІІ та її уряду.

Що відбувалося після закінчення війни 1787-1789 рр.

З підписанням мирної Ясської угоди 1791 р. з Туреччиною для російського уряду відпала потреба в значній кількості військ як бойової сили. Крім усього іншого, численне військове поселення користувалося пільгами і не сплачувало багатьох з установлених податків, а покозачені селяни були загрозою для стабільності в регіоні.

У складній внутрішній і зовнішній ситуації уряд постійно перебував у пошуках вдалого варіанту використання потенціалу козацтва.

Почалися реформування і трансформації.

- По закінченню війни частина козаків почали виконувати службу варти прикордонної. Бузький полк було переведено до Польщі.

- Іншій частині козаків, згідно із затвердженим у 1793 р. штатом, наказано нести митну службу на нових кордонах Російської імперії, тому вони зайняли прикордонну лінію по Дністру і Чорноморському узбережжю від Ягорлика до Очакова.

Але небезпека для козацького устрою була очевидною.

Річ в тім, що території військ не утворювали окремих адміністративних одиниць і, відповідно, не мали чітко визначених кордонів. Це створювало багато незручностей у землекористуванні козаків і веденні господарства, призводило до соціальної напруги, викликаної знущанням місцевих поміщиків і чиновників.

В цілому, створені козацькі формування зіткнулися з низкою проблем, які російською адміністрацією ніяк не вирішувались.

Почалися масові втечі через тривалу службу, занепад господарства, зловживання російськими офіцерами владою, затримання виплати козакам грошей.

Чорноморці скаржились на офіцерів, які примушували їх копати траншеї, вантажити кораблі, заготовляти ліс. Часто траплялися випадки, коли козаки вмирали від голоду та виснаження.

Так віддячила Російська імперія козакам за самовідданість і героїзм у війні з турками.

Козаків використовували як видатковий людський матеріал.

Освоєння південних земель

Військовим підкоренням земель не вирішувалося питання їх освоєння.

 Південні землі, починаючи від Побужжя, були мало заселеними козацькими зимівниками, хуторами та паланками (селами).

Це були землі ризикованого сільського господарювання. Мало води, посухи та величезні простори неосвоєних земель потребували величезних коштів, часу та зваженої господарчої політики, якої бракувало чиновникам імперії.

В цей час велика кількість населення України були безземельними або в цілковитій кріпацькій залежності.

Якщо б переселити цих людей на Південь, надати допомогу в розбудові господарства і змогу самостійного ведення його, то можна було би вирішити багато проблем.

Але російська адміністрація вибрала вже перевірену і малоефективну форму – форму Новосербії і Слов’яносербії.

Почалося заселення південних земель албанцями, греками, сербами та іншими переселенцями.

Ось тому цей процес розтягнувся на 50 років.

Освоєння південних земель відбувалося за важких умов, з великими труднощами, бо більша частина поселенців не витримували таких умов і поверталися на свої землі.

І це при тому, що російська адміністрація витрачала величезні кошти на позики «без повернення» та різні пільги.

Велика нестача охочих переселитися змусила керівництво Росії іти на крайнощі.

Тут йтиметься про залучення євреїв до хліборобської праці.

 Невеличка довідка.

 У 1765 р. Катерина ІІ видала указ про створення для євреїв «черты оседлости» - своєрідного гетто-резервації на західних землях України, частково в Білорусії.

«Черта оседлости» передбачала ізоляцію євреїв без можливості поселятися у великих містах імперії.

Тут виникли проблеми зі швидким зростанням кількості населення в єврейському середовищі. Мешкали євреї в містах і містечках, і, коли їх кількість по відношенню до місцевих жителів перевищувала дві третини, їх розселяли, щоб запобігти втратам серед них.

Про ті часи і події в своєму двотомнику «Двести лет вместе» Олександр Ісайович Солженіцин, єврей за походженням, говорить, що євреї радше помруть з голоду, аніж працюватимуть фізично.

 Як підтвердження цьому була невдала спроба поселити євреїв в селах, виділити їм землю для обробітку, щоб вони могли себе забезпечувати продовольством. З цього нічого не вийшло, бо євреї не були пристосовані до роботи на землі.

Та в зв’язку з нестачею робочих рук при освоєнні південних земель, Катериною ІІ було видано таємний указ про залучення євреїв до цієї справи з переселенням з «черты оседлости».

Велика їх кількість погодилися на переселення. На місці, одержавши великі кошти як позику на облаштування, вони почали здавати в оренду виділені їм земельні ділянки, а оскільки охочих не було працювати на таких умовах, то землю продавали і зникали. З’являлися вони у містах і містечках південної частини України. У другій половині 18-го – першій половині 19 ст ст. для них Кременчук став «землею обітованою» - почалася активна «колонізація» міста. Вони стали повноправними громадянами Кременчука з 27 вересня 1798 р., бо саме цього дня вийшла постанова, якою дозволялось євреям брати участь в місцевих виборах і призначатися на посади.

В подальшому, середнього статку євреї «освоїли» Одесу та Київ. Найбагатші купили собі дворянство, «охрестившись» в християнську православну віру, мешкали в Москві та Петербурзі. Це що стосується євреїв.

Для греків існувала «зелена вулиця» - з дозволу Катерини ІІ вони заснували свої колонії в Приазов’ї і анексованому Криму.

Знайшлося місце для болгар, сербів, албанців та інших поселенців. Не зосталось земель та місця проживання для українців на рідній землі.

А освоювати цілинні землі Півдня довелося, все ж таки, українцям, як кріпакам. Царський уряд роздавав південні українські землі поміщикам, які масово переводили сюди своїх кріпаків.

Це, як мовиться, нашим салом та по наших губах.

Як обезголовлювали українську націю

Та ні! Йтиметься не про фізичне обезголовлювання, а про духовне, про українську еліту.

 Почався цей процес в 16 ст., коли Польща загарбала більшу частину Русі-України.

Заохочуючи українську знать та козацьку верхівку наділами української землі, пільгами та правами, польська шляхта створювала опору для себе в гнобленні народу.

 У першій половині 18 ст. Московія, загарбавши Лівобережну Україну, а в другій половині 18 ст. і всю Україну в етнічних кордонах, продовжила цей процес, тільки в більш вишуканій формі.

Процес почався після поразки національної революції, коли помирає її вождь Богдан Хмельницький.

Московські загарбники широко застосовували політичну стратегію Римської імперії «Розділяй та володарюй».

Російські чиновники на місцях роздавали українські землі еліті, відбираючи їх серед широких верств населення, та, поступово, закріпачуючи селян та козаків.

Особливо великого розмаху цей процес набуває у 18 ст. за правління Катерини ІІ, бо в цей час вже українська правляча еліта прагнула за будь-яку ціну розбагатіти, вірно служила царизму, переймала стиль життя та звичаї російської аристократії, продовжуючи полюбляти вареники й пампушки з борщем.

В різних напрямах відбувалось це «обезголовлювання».

- З травня 1767 р. П.Рум’янцев почав надавати козацькій старшині дворянські звання, не вимагаючи при цьому жодних документів. У військові школи Росії приймали дітей української старшини.

- У липні 1783 р. було ліквідовано й козацтво як соціальний стан, а 10 козацьких полків перетворено на карабінерні.

- Протягом 1780-1785 рр. на землях колишнього Гетьманства та Слобожанщини з’явилося близько 25 тисяч «нових дворян». Документи, за якими старшина діставала дворянство, часто фальсифікувалися, процвітав підкуп чиновників Геральдії.

- П.Рум’янцев охоче роздавав представникам української еліти нижчий чин «корнет», який надавав право на шляхетські привілеї.

- Наприкінці 18 ст. посилився плин інтелектуальних сил з України до російських столиць та інших великих міст.

- Освічені українці постали перед дилемою: «імперія або провінція».

Тому серед вчителів, лікарів центральної Росії на початку 19 ст. було більше етнічних українців, аніж росіян чи представників інших народів. Першим ректором Петербурзького університету став уродженець Закарпаття М.Балудянський, деканом юридичного факультету – його земляк П.Лодій, директор Ніжинської гімназії Н.Кукольник згодом прославився як російський письменник і критик. М.В.Гоголь став видатним російським письменником.

- Визначні посади в імперії обіймали О.Безбородько, П.Завадовський, О.Розумовський, Д.Трощинський та ін.. Першим доктором медичних наук у березні 1794 р. став киянин Ф.Барсук-Мойсеєв.

- Упродовж 18 ст. в зарубіжних університетах захистили докторські дисертації в галузі медицини 66 українців, але мало хто з них повернувся на Батьківщину.

- Виїздили до Росії викладачі і студенти старших курсів старої Києво-Могилянської академії, бо Катерина ІІ розпорядилась закрити всі вищі навчальні заклади в Україні.

Доречно буде коротко проаналізувати стан речей в економіці Російської імперії.

Для порівняння.

В Європі економіка набувала всебічної капіталізації.

  • Повсюдно застосовувалися досягнення науки в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
  • Добре розвивалась банківська система.
  • У великих обсягах інвестувався приватний капітал в економіці.
  • Інтенсивно йшов розвиток у сфері культури.

А щодо Російської імперії?

Включення до складу імперії Правобережної України і приєднання Причорноморських територій розпочали новий етап в історії України.

Зміна соціальної структури суспільства та посилення товарно-грошових відносин вимагали змін у виробничих відносинах.

Але в Росії продовжувала домінувати феодально-кріпосницька система господарювання, побудована на власності поміщиків на землю, прикріпленні селян та на їх особистій залежності від пана.

У Правобережній Україні панство, переважно, було польським, на Лівобережжі великі маєтки мали нащадки козацької старшини, російських поміщиків та державних чиновників.

У містах переважала мануфактура, цехи та невеликі артілі.

Тільки одиниці заводів чи фабрик почали працювати.

Це досить наочно простежується в тогочасному Кременчуці.

Тільки з причини війни з Туреччиною було збудовано чавуноливарний завод та зброярню для потреб російської армії у 1791 р.

Для розвитку капіталістичної економіки потрібно інвестиції та спеціалісти-фахівці, яких увесь час в царській Росії бракувало.

Вся діяльність Катерини ІІ, як і її попередників, була спрямована на захоплення і освоєння нових територій і домінування на Чорному морі.

Але і вона розуміла, що потрібно, хоч в деякій мірі, ліквідувати економічні бар’єри.

Ось чому у маніфесті від 4 грудня 1762 р. Катерина ІІ запрошує іноземних інвесторів і спеціалістів на землі імперії, з обмовкою – крім євреїв.

І тут вона не змогла обійтися без шовінізму та антисемітизму.

Її заклики було почуто іноземцями лише через 15-20 років після смерті.

Про останні «катерининські» роки

Отже, після чергового примирення, після закінчення російсько-турецької війни 1787-1789 рр., постало питання – що робити з козацькими формуваннями.

Катеринославський і Бузький полки було розформовано, а щодо Чорноморського козацького війська, то довго його доля вирішувалася. Тим часом найбоєздатніше військо поступово розпадалося через великі всілякі утиски.

Нарешті і це питання вирішилось. Наказ Катерини ІІ від 30 червня 1792 р. закріплював за чорноморськими козаками землі … на Кубані («в області Таврійській – острів Фанагорію з усіма землями, що знаходяться праворуч річки Кубань від гирла її до Усть-Лабінського редуту, таким чином, щоб з одного боку річка Кубань, а з другого Азовське море до Єйського городка були кордоном військової землі»), підпорядковано військо кавказькому генерал-губернатору і губернаторам Катеринославської та Таврійської, які мали визначити кордони між Чорноморським та Донським військами.

Цим указом визнавалися за Чорноморським військом колишні козацькі пільги, збільшувалися видатки на його утримання тощо.

Переселяючи чорноморців, уряд мав на меті ще й замінити регулярні військові частини, що там служили і важко зносили суворі умови тамтешнього життя, козаками, які могли б ефективніше охороняти кордони від місцевих черкеських племен.

Отже, тільки українські козаки могли виконати непосильні завдання, які були не до снаги російським регулярним військам, не кажучи вже про Донське козацьке військо. Донські козаки набули статусу карателів, та поповнювали лави жандармерії, тобто перетворилися в еліту, яка боролась з власним народом.

Тут потрібно зазначити, що більшість козаків Чорноморського війська не бажали переселятися на чужі землі, але умови, які створила російська адміністрація, змушували скоритися.

Тільки з-за Бугу на Кубань переселилися до 25 000 осіб обох статей.

За даними Першого перепису на 21 березня 1791 р., за куренями було закріплено 12 645 чоловіків і 5 526 жінок.

   Досить значна частина чорноморців все ж залишались між Південним Бугом і Дністром.

 Частина чорноморців оселились на околицях Хаджибею (Одеси) і близьких до нього хуторах. Всі вони були приписані до Чорноморської гребної флотилії, і залучались до «облаштування Хаджібею».

Між тим, втечі козаків продовжувались і звідси. Лише за період 1795-1797 рр. з флотилії втекло 357 осіб. Частина козаків шукали долі за Дністром.

 Закінчуючи дослідження часів правління Катерини ІІ не можна оминути одне з цікавих її «звершень». «Комісія для складання записок про давню історію, переважно Росії …», яку створила 4 грудня 1783 р. Катерина ІІ, свою роботу виконала, сфальсифікувавши всю історію виникнення Московії-Росії.

Але війна з Туреччиною за південні землі Причорномор’я вимагала пояснень для міжнародної коаліції причин загарбницької політики.

Всупереч рішенням коаліції Росія нахабно відібрала у татар Крим, а у ногайців Приазов’я.

 До речі, придушенням повстання ногайців займався особисто генералісимус О.Суворов, вже як каратель-жандарм.

 Ще повсюдно на Півдні (Крим, Кавказ) точилась війна, а вже 1773 р. Катерина ІІ скерувала «в южную Россию» експедицію науковців на чолі з «академіком С.-Петербурзької Академії наук Гильденштедтом», яка працювала «на Юге России» від «Черкасска и Ростова до Таганрога» впродовж 1773-1774рр. Щось гарячково шукали, та не знайшли, але поклали початок.

 А справа в тому, що потрібно було довести, що Крим, причорноморські та приазовські землі – «споконвічні» землі Київської Русі, спадкоємицею якої є Росія.

Князь Святослав Ігоревич і справді розгромив Хозарський Каганат, якому належали, на той час, північні причорноморські та приазовські землі, в тому числі і Таманський півострів, от тільки князівства там не виникало, тим паче з назвою Тмутараканьське.

 За велінням Катерини ІІ воно «виникло».

 Коротенька довідка.

 - Тмутаракань – назва земель, які межували з землями Київської Русі, так називали їх русичі. Пізніше, після захоплення цих земель татарами, ці землі називалися Рязанськими.

Катерина ІІ, за порадою своїх поплічників, вирішила «одним пострілом вбити двох зайців».

Перенісши назву «Тмутаракань» на Тамань, вона прив’язувала його до Великого Київського князівства, що «історично» обґрунтувало домагання Московської імперії на цей півострів, а з іншого боку - прибирало з Рязанської землі притаманне їй ім’я Тмутаракань і давало змогу мати Московії прямий шлях Ростово-Суздальських земель на Київ, бо Рязань-Тмутаракань прибиралась з історії.

Ось чому, щоб довести, що Таманський півострів – «споконвічна» російська земля, раптом «віднайшли» так званий «Тмутараканьський камінь».

Цей камінь – уламок мармуру, на якому старослов’янською мовою вибито, що це Тмутараканьське князівство.

Катерину ІІ, як і російських істориків радянських часів, зовсім не бентежило, що на камені напис чіткий, не пошкоджений часом, та і сам камінь – подібний до мармуру, яким оздоблено Ермітаж, де він зберігається.

До чого тільки не вдається російська історіографія аби виправдати свою сутність!

На цьому завершимо епоху Катерини ІІ.

Далі буде.

   А. Суковач, історик

Поділитися з друзями

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись