Новини з 1996 року

Історія хвороби, або Сірі плями на світлих надіях

Юрий Сиора 08 листопад 2018 Життя 86 0

Лихоманка напала зненацька, затрусилася температурним дробом, нестримно засмикала руками, затанцювала колінами, прикусила залишками зубів занімілого язика.
Ні, аж ніяк не ввижалося світло в кінці тунелю. Не засмучувало споглядання збоку власного тіла. Бо воно калатало, стискало серце дрібним тремтінням. Здавалося, годинник життя пішов дивним чином назад. І думки стали дивними, незрозумілими та млявими. Вони хаотично вирували в запаленому мозку, заворожували калейдоскопом туманних образів. 
Події налетіли, витягли, поволокли. І заметушилося все важким хитким сном...

Без кіношних вибриків 

Невиразно пригадується сором нестримної нудоти. Співчутлива суєта колег і тривога нахилених облич медиків. Нібито знову відчувся холод дотику фонендоскопа, чмокання присосків електрокардіографа. Все було погано: пульс, тиск, температура. Став невтішним і висновок лінійної бригади: гострий неврологічний дефіцит.
Винуватця переполоху евакуюють з третього поверху офісу на медичних ношах. Руками добровільних помічників. Сорока двома сходинками. У розстебнутій сорочці. 
Напіводягненого вкладають на базові носилки карети швидкої допомоги. Надійно пристібають до них ременями. Везуть до стаціонару. 
Позаду маячить машина дбайливої пані Адміністраторки. З гаманцем офісної взаємодопомоги. 
Нескінченна тряска приводить невдаху до тями. Хворий поривається підвестися. Бурмоче щось невиразне. 
Колега, яка супроводжує, припускає: «Мабуть, змерз!»
- Потерпіть, Васильовичу, вже приїхали! - шепоче жінка. І застібає ґудзики на сорочці хворого.
Холодну тишу приймального відділення поява бригади швидкої з ношами не напружує: 
- Чекайте! 
Блювота вивертає привезеного прямо на підлогу. Дивом встигає підставитися целофановий пакет. Від напруги хворий знову непритомніє.
- Не докумекали тазика прихопити?! - реагує пильна фельдшерка приймального відділення. 
Кіношного поспіху з «крапельницею на ходу» та юрбою заклопотаних ескулапів навколо візка-каталки з хворим тут явно не передбачається.
У приймальному відділенні з’являється черговий лікар. Бригада швидкої ретирується. 
Хірург хвилюватися не збирається. Незворушно одягає стерильні рукавички. Перевертає хворого на бік. Демонстративно приспускає йому штани. Ретельно прицілюється. Мстиво вганяє палець пацієнту в анус. Без вагань та змащення.
Хворий конвульсивно смикається. Відразу приходить до тями. Ошелешено стогне в нікуди. 
- На томограф його!
Діагностичний центр - у сусідньому корпусі. Сто метрів свіжого повітря носилками на коліщатках. У зухвало незастебнутих джинсах.
Жар ходить хвилями від дупи до голови. Раз за разом пропікає пряму кишку. Повертається в груди. Морозить нутрощі.
Тепло довгого коридору біль притупляє. Хвилини томографії присипляють головний мозок. Тривала тряска назад до приймального відділення заганяє хворого в провалля несвідомості. 
Теоретична підозра на інсульт залишається.

За дверима з чортовим числом

Довга вузька палата для важкохворих. Чотири ліжко-місця з гардеробом і стільцем-туалетом. На одному з ліжок вилежується  непритомний Васильович. Решта ліжок пустують в очікуванні хворих.
Опівночі самотній пацієнт приходить до тями. Насилу піднімає повіки. Зі стогоном вдивляється в нечіткі силуети біля ліжка. Білі примари дружно повертають голови. В одній із них ввижається рідненька дружина. В її руках – гаманець від Адміністраторки.
В іншій примарі вгадується лікарка. В окулярах на носі та зі стетоскопом на шиї. 
Чепчик з червоним хрестиком натякає на присутність у палаті третьої особи. Симпатична медсестричка зі штангою крапельниці напереваги.
Кумедна думка про янголят навколо смертного одра відразу розсіюється.
Недовгий консиліум. Немічного хворого стягують з ліжка. Гуртом всаджують на пересувне крісло. Непривітна санітарка невдоволено тягне його безлюдним лікарняним подвір’ям. Нічна прохолода пронизує до кісток. 
Пандус сусіднього корпусу – як спасіння. Теплий коридор – як Божий дар. Ліфт – як вознесіння. Рентген-кабінет – як одкровення. 
- Самостійно підведетесь? 
Васильович сповзає з крісла, притуляється грудьми до екрана-випромінювача. 
- Глибокий вдих і - затримайте дихання! 
Команда беззастережно виконується.
Тісняться секунди. З апаратної чується неспішна розмова рентгенолога. Очі хворого вже лізуть на лоба. 
- Не дихайте! 
Васильович похапцем робить свіжий ковток повітря. Злодійкувато завмирає. 
- Можете одягатися! 
Вранці в палату №13 навідується лікарка. Вислухує-вистукує одного єдиного хворого. Відряджає його дружину до відомчої аптеки.
Ранкові години Васильович проводить в обіймах крапельниці. Кожна краплина розчину збагачує його кров на гривню. Зі схудлого гаманця офісної взаємодопомоги. Покращало хворому після першої ж тисячі. Однак ідилія палатної інтимності наказує довго жити. 
Після обіду вільні ліжко-місця заповнюються. До стільця-туалету створюється лежача черга. Васильович боязко випробовує туалет коридорний. На напівзігнутих. Сідушка унітаза там висить на трубі. Щоб не забруднили сечою, певно. Дверні ручки бовтаються на шурупах. Засувки не працюють. Васильович тужиться і притримує двері пальцями. «Зайнято?» - сипить якийсь нетерплячий. Та вже пізно... Демократія!
Наступного ранку новоприбулих доходяг обходить лікар. Теж в окулярах і зі стетоскопом. Чоловічої статі. Представляється лікарем палати важкохворих. Розпитує, вислуховує та оглядає всіх по черзі. Завченими фразами. Схожими один на одного рухами. Педант!
- Крововилив не підтверджується, - рапортує Васильовичу. – На знімку легенів – поки незрозумілі плями. Підозра на двосторонню пневмонію. На все добре! 
Радіти чи засмучуватися? Васильович подумки підраховує. Ціну вже використаних помилковим діагнозом препаратів і розчинів. Так і не використаний літраж різнокаліберних ампул та колб. 
Васильович звично всідається в крісло-каталку. Транспортується «підозрюватися» до іншого відділення. 

Двома поверхами вище

Палата №3 виглядає для Васильовича номером люкс після пересічного хостелу. Простора. З високою стелею. З двома великими вікнами. Бра-світильниками на стінах. Гарячою водою в раковині. 
Троє аборигенів зустрічають переселенця стриманим бухиканням. Пульмонологічні хворі - ходячі. На процедури - в маніпуляційну. Харчуватися - в їдальню. У туалет – ніжками. 
Васильовича до палати привезли. Йому привілей. Усе на місці. Кров з пальчика на цукор. Кров з вени на загальний. Градусник під пахву. Крапельниця в ручку. Ін’єкція в попку. Харчування в ліжку. Курорт крізь сльози!
Наступного ранку - плановий обхід. Лікарка – «три вершка від горшка». Із пишною зачіскою «а ля Анджела Девіс». Поправляє на носі ватно-марлеву пов’язку. Вишикує пацієнтів у проході між ліжками. Підіймає владним жестом з ліжка і Васильовича. Оголює кожному торс. Обережно наближається до хворих на критичну відстань витягнутої руки. По черзі вислуховує легені. Призначає Васильовичу аналізи сечі, мокроти та калу. Виписує простирадло призначень. Блиснувши окулярами, залишає палату не попрощавшись.
Під вечір Васильович знаходить на тумбочці іменні баночки. Засинає засмученим. Серед ночі прокидається. В палаті - хропіння. Забрідають з вулиці на стіни химерні тіні. Шарудять місячними доріжками знахабнілі таргани. Васильович згадує про баночки. Усамітнюється з ними в туалетній кімнаті. Вона - не рівня демократичному унітазу першого поверху. Обкладена чорним мармуром. Оснащена італійською сантехнікою. Із дзеркалом на всю стіну. Гарячою водою та електрорушником. Хромованим підносом для аналізів. І з чоловічою та жіночою кабінками.
Васильович смикає дверцята чоловічої. Зайнято! У щілину пробивається смужка світла. Минає хвилина. Дві. Три. П’ять. Терпіння закінчується. За дверцятами - тиша. Васильович тактовно прокашлюється. Тихенько стукає. Тиша! Нетерпляче соває ногами. «Війну і мир» дочитуєш?» Тихо, як у танку! Васильович зрадницьки вимикає в кабінці світло. Нуль емоцій! Стукає в дверцята щосили: «Та чи є у когось тут совість?!» Під рішучим натиском кулака дверцята розчиняються. Всередину... 
У кабінці порожньо. Як і раніше, горить світло. Васильович зо зла спльовує. Аналізом у баночку. Клацає дверною засувкою. Гарячково готує іменний «флакон» для сечі. Зосереджується. Полегшено зітхає. Дістає третю баночку. Останню. Спускає штани. І застигає в сумніві. Жерло італійської сантехніки аж ніяк не пристосоване для збору українського калу! Овва!! Це вам не «совдепівський» унітаз із поличкою для цікавого обстеження накладеного! «Що ж робити?» - стукає у скронях риторикою. 
- Та чи є у когось тут совість?!
Васильович ніяково грюкає дверима. «Не в долоню ж!..» Виставляє наповнені баночки на піднос. Порожню непомітно жбурляє у відчинену кватирку. З почуттям провини повертається до палати. З почуттям тривоги чекає обходу.
Лікарка із зачіскою американської правозахисниці невблаганна:
- Хворий, чому не здали аналізи?
- Здавав! – лукавить Васильович. Зі змовницьким відтінком посміхається: - Мамою клянусь: на піднос рядочком виставив!
- Баночки з калом не вистачає! – не здається «Анджела Девіс».
Васильович боязко заглядає їй в очі:
- Може, вкрали?
P.S. Обходиться без аналізу калу. Підозра на двосторонню пневмонію не підтверджується. Минає пара-трійка днів. З крапельницями та уколами. І раптом Васильовича з лікарні виписують. Майже здоровим. Хіба що зі слідами двох мікроінсультів. З порушенням пам’яті. Розладом запам’ятовування. Кажуть, з таким можна жити.
Васильович досі не розуміє, від яких «підозр» його лікували. Але за турботу лікарям і сестричкам вдячний. Користуючись нагодою, просить передати привіт Уляні Супрун. Не доведи їй Господи загнати українську медицину на рівень згаданих унітазів.

 

Поділитися з друзями

Коментарі

Для того, щоб залишити коментар, вам необхідно авторизуватись